Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

Живемо в згоді, і між на­ми не за­хо­дять ніко­ли такі не­по­ро­зуміння, як, напр., з тіткою. Во­на ви­ро­зуміла і згляд­на, [82] впрочім, і зовсім інша лю­ди­на, як тітка. Ча­са­ми бу­ває драз­ли­ва, але це має свою при­чи­ну в її не­дузі (у неї сер­це­вий блуд), і тоді бу­ває май­же не­ви­но­си­мо прик­рою. Од­нак чи я не пе­ре­бу­ва­ла шко­ли, в котрій нав­чи­ла­ся скла­да­ти покірно кри­ла гор­дості? Чи зно­си­ла я стільки го­ря на те, щоб не узг­ляд­ня­ти наст­рою хо­рих? Ні, я ста­ла тер­пе­ли­ва і лагідна, а та моя лагідність ло­мить твер­ду вда­чу ста­рої да­ми і з'єдна­ла мені щи­ре прив'язан­ня її на­завсігди.

- Знаєте, На­таліє, - ка­за­ла мені од­но­го ра­зу по вик­ли­каній нею сцені, - що я про­сиділа би не раз і го­ди­ну та ди­ви­ла­ся б на вас, як ви си­ди­те он там по­хи­лені над ро­бо­тою, на ваш лагідний не­по­роч­ний профіль, на ваші су­мо­ви­то зло­жені ус­та, котрі свідчать яс­но, що зна­ються з жа­лем аж над­то. Тоді го­во­рю собі самій: чо­му си­ро­ти не­щас­ливі? Чо­му й я не раз та­ка прик­ра і жорс­то­ка для вас, хоч знаю доб­ре, що вас виг­на­ло з-під рідної стріхи між чужі лю­ди? Чо­му, чо­му во­но так? Не гнівай­те­ся, ди­тин­ко, на ме­не, го­во­рить, бог мені свідком, що це не­ду­га чи­нить із ме­не та­ку ти­ран­ку і що ви мені до­рогі й милі, мов влас­на ди­ти­на…

А я ки­ну­ла­ся до неї та про­си­ла її, щоб не го­во­ри­ла так, що то­го не мо­жу слу­ха­ти, що во­на доб­ра, що я не­ду­гу від вдачі вмію розрізни­ти і що я не ура­же­на, ні, не­хай во­на собі не ро­бить за­кидів, не драз­нить се­бе да­рем­но; що, мо­же, я й справді про­ви­ни­ла­ся чим, са­ма ви­ну­ва­та за її злий гу­мор… а сльози так і тис­ну­ли­ся до очей, тис­ну­ли­ся, і я з бо­лю ма­ло що вго­лос не зой­кну­ла! Але пе­ре­мог­ла се­бе. Я ма­ла те пе­ресвідчен­ня, що во­на бу­ла справді доб­ра, ба­чи­ла прецінь не раз, як ря­тує де­яких бідних, що лиш ко­ло неї ту­ляться, та й для ме­не доб­ра, і вже тим са­мим гоїть ра­ну, що приз­нається, що зав­да­ла її. Мені й цього до­волі, я й за це вдяч­на…

Знайомих маю до­сить, од­нак щи­рих то­ва­ри­шок лиш дві. Од­на - то мо­ло­да ма­ляр­ка, пре­хо­ро­ша по­етич­на ду­ша, а дру­га мо­ло­да заміжня й ду­же інтелігент­на жінка, на ім'я Ок­са­на Б.

З чо­ловіком своїм роз­ве­ла­ся по році под­руж­жя. Не був їй до па­ри. Їх под­руж­жя бу­ло «не­по­ро­зумінням», як оповіда­ла са­ма, кот­ре не мог­ло чим іншим скінчи­ти­ся, як роз­лу­кою. Лю­бов до нього зміни­ла її, а щоб не «отупіла» цілком, роз­ве­ла­ся з ним на не­оз­на­че­ний час і вер­ну­ла до ро­дичів, у кот­рих про­бу­ва­ла й досі.

- Не ду­май­те, що він ли­хий чо­ловік, - го­во­ри­ла мені, - він навіть ду­же доб­рий, і лиш ми не ро­зуміємо­ся! Я за­по­дат­ли­ва і зам'яка суп­ро­ти йо­го хо­роб­ли­во кон­сек­вент­ної вдачі, жорс­то­кої уп­ря­мості, і він ме­не ни­щить своєю істо­тою. Що ж, чи бу­ло нам зад­ля цер­ков­ної зв'язі і далі жи­ти ра­зом та за­му­чу­ва­ти се­бе? В ме­не є маєток, і я пішла своєю до­ро­гою, а він ос­тав­ся ра­до сам. Ми розс­та­ли­ся в мирі і так, що ко­ли од­но за дру­гим за­ту­жить справді, мо­же­мо зно­ву зійти­ся…

Говорила заєдно, що вже в на­турі под­руж­жя ле­жить те, що во­но тра­тить із ча­сом на красі, і що мод­ний [83] чо­ловік нездібний до йо­го. Або, мо­же, нездібні до йо­го немічні ха­рак­те­ри? До нас за­хо­ди­ла ду­же час­то, з па­нею Мар­ко зна­ла­ся вже віддав­на і бу­ла навіть її уче­ни­цею, а її си­на, т. є. ліка­ря - зва­ла своїм то­ва­ри­шем. До ме­не гор­ну­ла­ся, мов та бджо­ла до ме­ду, а я лю­би­ла її так са­мо щи­ро. Бу­ла враз­ли­ва, чес­то­лю­би­ва і ду­же му­зи­кальна, а з сар­кас­тич­но­го наст­рою не ви­хо­ди­ла май­же ніко­ли. Ме­не впев­ня­ла, що я ха­рак­тер трагічний з «артис­тич­ни­ми за­ри­са­ми», і що не смію ні за що в світі «відда­ва­ти­ся». А я й не ду­маю ніко­ли ви­хо­ди­ти заміж.

Я відда­ла­ся «при­ватній філо­софії», щоб ка­за­ти вже сло­ва­ми доб­рої Мар­ко, і жи­ву собі спокійно, цілком удо­во­ле­на. З то­ва­риств, в які ход­жу рідко, вер­таю май­же завсігди втом­ле­на і розст­роєна. Я, мо­ло­да, чу­юся між ро­вес­ни­ця­ми са­мотньою і стар­шою. Оповіда­ла я раз про те пані Мар­ко й пи­та­ла в неї, що це та­ке.

- Ви ви­рос­ли по­над бу­ден­щи­ну і тра­диціональні пог­ля­ди, - відповіла во­на, - а дух ваш мчиться впе­ред. то­му чуєте­ся в їх то­ва­ристві са­мотньою. Чим дальша ви­со­та, тим і са­мотніша, - чи вам це ніко­ли на дум­ку не при­хо­ди­ло? А ви ж хо­че­те сто­яти ви­ще. До вас прик­ла­да­ють те са­ме міри­ло, що до дру­гих пе­ресічних мо­ло­дих дам, од­нак ви не мовчіть стільки; ви­явіть се­бе самі сво­му ок­ру­жен­ню, на­дай­те собі самі вартість, не ждіть, щоб її на­да­ва­ли вам інші, а мо­же, й такі, що не зна­ються на вас!

- Я не маю да­ру бесіди, пані Мар­ко; ви ж це знаєте!

Вона сміяла­ся.

- Невже ви не ду­маєте яс­но і логічно?

- Може, й не ду­маю, не знаю.

- Але ж бо я в те не вірю!

- Мене прив­че­но з ди­тинст­ва мов­ча­ти так, як і терпіти.

- Чи відчу­ваєте то­му пот­ре­бу пи­сан­ня, що, як ка­же­те, не маєте да­ру бесіди?

- Я не знаю, - відповіла я, - од­нак знаю те, що пи­сан­ня є для ме­не тим, чим воз­дух і світло.

А там - бу­ла ще од­на при­чи­на, зад­ля кот­рої я то­ва­риств уни­ка­ла; пані Мар­ко та­кож її знає.

- Ви по­лох­ли­вий ха­рак­тер, - ска­за­ла мені раз, - замк­не­ний, мов та нічна цвітка, на­ле­жи­те до тих тон­ко зор­ганізо­ва­них на­тур, що вже красніють, ко­ли їм лиш на до­ло­ню гля­ну­ти.

Така вже див­на вда­ла­ся.

Заходжу зви­чай­но в ро­ди­ни уряд­ників, але тоді «при­ки­ду­юсь» май­же несвідо­мо в якусь іншу лю­ди­ну, дос­туп­ну їх дум­кам, а своє «я», кот­ре відсло­нюю лиш по­оди­но­ким виб­ра­ним, зас­ло­нюю обе­реж­но пе­ред їх цікавістю.

Одного ра­зу привів ме­не один мо­ло­дий роз­га­ря­че­ний чо­ловік до то­го, що я відсло­ни­ла пе­ред цілим мені зовсім бай­ду­жим то­ва­рист­вом мою ду­шу аж до «на­го­ти». Лю­ти­ла­ся опісля за те не­ви­мов­не. Про ха­рак­тер моїх ду­мок нас­та­ло нез­ви­чай­не зди­ву­ван­ня, імен­но то­му, що ди­ха­ли но­во­часністю і бу­ли свої, не ви­зи­чені. Опісля ве­ла­ся мо­ва про нуж­ден­не по­ло­жен­ня на­шо­го на­ро­ду і ли­цемірну політи­ку по­ляків суп­ро­ти йо­го і пра­ви­тельства. Я роз­га­ря­чи­ла­ся аж до зво­ру­шен­ня й чу­ла, що мої очі горіли нез­ви­чай­ним ог­нем. Я не­на­виділа по­ляків вже відай врод­же­ною не­на­вис­тю і не вміла ніко­ли ос­та­ва­ти­ся спокійною, ко­ли го­во­ри­ли про них. Вкінці ска­за­ла:

- Нехай утис­ка­ють нас по­ля­ки до ско­ну, [84] не­хай