Микола Олександрович Дашкієв - “Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв

І коли все скінчилось і в залі вже не було нікого, до майже непритомного Винахідника підійшов полісмен і сказав:

— Містер, я змушений вас заарештувати по обвинуваченню в крадіжці.

— В крадіжці?! — закліпав очима Винахідник. — Не розумію…

— Профспілка перукарів, Ліга косметологів та адвокат кравців звинувачують вас у привласненні і використанні у вашій машині фірмених зразків та моделей на загальну суму сто тисяч доларів.

Винахідник поточивсь і схопився за голову.

— Зачекайте!.. Хвилиночку!

Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:

— Ну?!

— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.

— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!

— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?

— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.

— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготав товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?

— Самогубець-невдаха.

— А перед тим?

— Збирач недокурків та шукач недоїдків.

— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!

— Заощаджував на скрутний час.

Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, та все ж — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!

А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.

— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!

— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?

— Інженер, асенізатор, перекладач, радист, токар, перукар, вчитель, сапер… Мало?.. А ще можу…

— О, о, о!.. Досить! Цілком досить! Саме те, що потрібно!.. Я тебе, дорогенький мій, кілька місяців шукаю!.. Тільки…

— Ой Джо, не вимовляй оте “тільки”!.. Ну, що — “тільки”?.. Впораюся з якою завгодно роботою!.. Ти знаєш, хто я? Боб Керроун?.. Та ні, зовсім ні! Це мене тут так перехрестили… Бо-рис Ко-ро-він!.. Зрозумів?.. Росіянин!.. Боїшся росіян?.. Росіяни все можуть!.. Кажи — боїшся?

— Любенький мій, дорогенький мій! Не боюсь, а — люблю! Хай хоч і до ФБР потягнуть — люблю!.. Так вип’ємо ж за Росію!

— За Росію?.. — Борис Коровін насупився, пхикнув. — Ні!.. Вип’ємо за росіян!.. Хай живуть так звані “переміщені особи”!

— Хай живуть! — охоче підхопив товстунець. — Та ще хай до-обре живуть!.. Будьмо!

Мабуть, саме ця чарка була зайвою, бо що відбувалося далі — Борис не запам’ятав.

Наступного ранку він прокинувся на топ-чані в зовсім незнайомій квартирі. Довго й тупо пригадував події минулого вечора. В голові гуло, шлунок вивертало, на душі було важко й огидно.

— Ну, прочухався? — товстунець моргнув йому, посміхнувся. — Добряче врізали ми з тобою вчора!.. Вмивайся та похмелимось, а то душа палає!

Борис підвівся на топчані, пошукав очима, його лахміття ніде не було.

— Свій фрак шукаєш?.. Гай-гай, нема… Вкрали! — товстунець підійшов до шафи, подлубався там, шпурнув на топчан купу одягу. — Бери!.. Собі купував, та бач — черевце виросло.

— Дякую… — Борис був зовсім збентежений. Ну, хай учора товстунець Джо нагодував і напоїв його з філантропічних міркувань. Але одяг… Тут пахне десятками доларів, а якщо судити з обстановки кімнати, Джо аж ніяк не мільйонер… Ні, тут щось не те!

“Щось не те! — повторив він подумки, коли почав одягатися після ванни. — Якщо незнайома людина простягає до тебе обійми — пильнуй кишені!”

Про свої кишені Борис міг не турбуватися — вони були порожні. А от те, що Джо збрехав, — непокоїло: цей новісінький одяг модного крою йому не належав ніколи… То що ж криється за такою підозрілою щедрістю?.. В Америці ніхто й не чхне задарма.

— Ну, чи довго ти там? — гукнув з-за дверей товстунець.

— Кінчаю… — Борис підійшов до люстра, обсмикнув на собі піджак. Як улитий! І — сто чортів! — надає зовсім іншого вигляду! Худорлявий — так це нічого. Сиві скроні — так зараз це навіть модно!.. Словом — хай живе!

Коли він вийшов з ванної, товстунець Джо сплеснув у долоні:

— Любенький мій, та ти ж — фігура!.. Ні, ні, я не шкодую, що стримав тебе вчора від купання в Іст-Рівері!.. Ти таки зробиш свій бізнес, великий бізнес!.. Запевняю: