Остап Соколюк - Дарксіті

— Ну і добре, якщо ні…

І раптом пролунав крик. По-справжньому відчайдушний крик. Здається, такого я ще не чув у житті. Неймовірної сили…

— А-а-а!

Ми кинулись на звук і через кілька секунд побачили його. Ромаріо. Він схопився за голову і дивився кудись… вниз. Ми із Кален обережно наблизились до нього. Там була яма. Велика бетонна яма. А внизу — тіло. Розбите, понівечене тіло хлопчика на ім’я Майк.

По спині сипнуло морозом. Я відступив назад. Хто його убив? За що? Чому так сталось?

Ромаріо сів на сиру землю біля ями.

— Майк, Майк… — ридав він, обхопивши голову.

Якусь мить у голові було порожньо. А потім ринувся потік питань.

І де зараз була його злість на малого? Де була його ненависть до сина? Де були їхні сварки? І якби він міг, якби хоч здогадувався, то чи не наповнив би кожну хвилину любов’ю до своєї дитини?

Я зиркнув на Кален — у неї було кам’яне обличчя. Вона стиснула мою руку. В очах був страх і якась несамовита лють. Немов вона звинувачувала когось у цьому. І я розумів її. Добре розумів.

Я підвів очі до неба і подумки запитав: «Що ми зробили не так?»

Подарунок долі. Справжній подарунок долі чекає на того, хто уперто шукає своє, наполягає на своєму. Альфред відчував себе так, як тоді, коли його маленького у лісі врятували студенти. Немов Бог із небес!

Жінка і чоловік у кав’ярні раптом зірвались із місця, і Альфред поквапився за ними. Він сів їм на хвіст. Через десять хвилин для нього уже пробили номер машини і з’явилось ім’я таксиста: Пол. Без місця проживання. Ну, і не проблема.

Альфред видзвонив своїх підлеглих і уже скоро передав їм роботу по стеженню. Він не поспішав. У такі миті він ніколи не діяв імпульсивно. Так само як було із його батьками. Щойно Альфред втямив, що вони із ним зробили, дев’ятирічний хлопчик знайшов своїх батьків. Просто дізнався місце перебування, але більш нічого.

Йому довелось вирости. Набратися сил. І лише 18-річним Альфред приїхав до своїх батьків у гості. Батька він убив швидко, а матір мучив дуже довго. Можливо, тому що так було оптимальніше діяти (чоловік був сильним суперником, а жіка — слабким), а, можливо, тому, що вважав саме маму ініціатором його повішення.

Як би не було, Альфред зумів із цим планом у голові прожити багато-багато років. І лише потім вдатись до втілення. Так само і зараз: жертва попалась у сильце. Тепер зашморг лише затягуватиметься.

Альфред навіть повернувся у кав’ярню, щоб завершити свій ранковий ритуал чаю. Протягом наступних кількох годин він отримував по телефону все нову і нову інформацію.

— Алло, зв’яжи мене із містером Драком.

— Альфред, ти сам знаєш — лише у виняткових…

— Так, я в курсі.

Пролунав гудок. Альфред чекав і його тіло затремтіло.

— Я слухаю тебе, — полився голос, від якого здригались всі у цьому місті.

— Містер Драк, я знайшов його. Раґнара.

— Чудові новини, Альфред. Я ніколи у тобі не сумнівався.

— Дякую, сер. У вас будуть якісь особливі побажання? Принести вам його голову?

— Хм… — на якусь мить Драк замислився. — А зможеш привести його до мене живим?

— Зможу. Привести?

Драк мовчав. Альфред терпляче чекав на відповідь. Чекати — це він добре умів.

Інколи мені так шкода нас усіх. Заблудлі, мятежні душі. Чого варті наші життя у вирі хаосу? На що можемо сподіватись ми? Жертви батьків, жертви обставин, жертви насилля. Жертви.

Ми лежали із Полом у ліжку після прекрасного сексу. Спочатку ніжного, потім — агресивного. Довгого і гарячого. Такого як треба. Такого як хочеться… Коли ми прийшли у цю кімнату, тут було холодно. А зараз тут було жарко, мов у липні. Дивовижно, що можуть зробити двоє людей із кліматом!

— Я думаю, хтось зі старших пацанів його штовхнув туди. Може, не спеціально. Просто він продовжував продавати траву чи що вони там зараз продають, і ті вирішили його налякати, — замислено промовив Пол, дивлячись у стелю.

Я почекала трохи і зітхнула:

— Яка різниця, що там сталось? Ти знаєш, що Майк був нормальним хлопцем. Просто… що він міг знати про це життя? Нам всім інколи потрібна допомога.