Остап Соколюк - Дарксіті

а будемо думати лише про майбутнє. Не важливо хто ми і звідки прийшли. Важливо, які ми разом і куди прямуємо.

— Так. Щойно Раґнар виздоровіє, ми відправимось геть із цього місця.

У цю мить я помітила на собі погляд чоловіка у чорному плащі. Він сидів за столиком, на відстані кількох метрів і пив чай. Чоловік був підозрілим на вигляд, але щойно я впіймала його погляд — він відвів очі і розсіяно поглянув у вітрину кав’ярні. Проте щось мене немов вкололо…

У Пола заграв мобільний телефон.

— Алло? Рома? Що трапилось?

Від Пола

Майк не ночував вдома. Такого, звісно, ніколи раніше не було!

— Чому ти ще вчора мене не набрав?

— Я й так постійно тебе шарпаю. Думав, він вернеться…

— Уже виїжджаю!

Я поставив слухавку і винувато глянув на Кален.

— Щось трапилось?

— Пропав син мого друга. Треба їхати шукати.

— Я з тобою.

— Упевнена? Це у Аркаскаді, — уточнюю я, але ми уже допиваємо каву, залишаємо гроші і покидаємо затишну атмосферу кав’ярні.

— І що? Туди із дівчатами не пускають? — іронізує жінка.

Вулиця зустрічає нас крижаним жовтнем. Зима уже близько.

Поки ми їдемо, я розповідаю Кален про всю ситуацію із Майком і Ромаріо. Не приховуючи нічого.

— Я знаю, як люди живуть у таких районах. Нікому там не солодко. Твій друг ще нормальний. Переважно чоловіки там луплять своїх дітей і жінок, всі бухають і коляться, і лише думають, як би щось вкрасти.

Ми прибуваємо на місце, і назустріч нам, мов ошпарений, вискакує Ромаріо. У дверях позад нього я бачу його дружину. Вона плаче. Це вперше я бачу на її обличчі якусь іншу емоцію окрім роздратування і злості.

— Куди їдемо? — питаю я у Роми, котрий застрибує на заднє сидіння.

— Ох, блін, прямо. Думаєш, я шарю?

Я кивнув і руки самі спрямували авто туди, де ми минулого разу знайшли бідолашного хлопця.

— До речі, познайомся — це Кален. Моя дівчина, — кивнув я на пасажира, що сидів поруч зі мною.

— Привіт, — повернулась вона до Роми.

— Привіт. Пол з тих пір, як познайомився із тобою став іншою людиною, — промовив мій друг, трохи вгамувавши свої нерви.

— Справді? І яким це?

— Він майже не п’є. Першу пляшку пива не відмовляється. Другу, третю… А от на п’ятій уже впирається. Каже: мені ще за кермо сідати.

Ми всі посміхнулись.

— Я також алкоголік, — кивнула Кален. — Так що мені не страшно.

— Без бухла людям були би важко спілкуватись, — гірко промовив Ромаріо.

Вранці бандитський район виглядав безлюдно. Ніхто не швендяв вулицями — всі валялись вдома у ліжку, прибиті вчорашніми дозами наркотиків та того ж самого алкоголю. А ті, хто дисципліновано йшли на роботу, уже були на своїх місцях всередині будівель.

— Ти дзвонив комусь? — запитав я друга і той знову спохмурнів.

— Дзвонив. Ніхто нічого.

— Ви не сварились?

— Ні. Після того разу — більше ні. Розмовляли нормально. Не знаю Пол, інколи так важко склеїти своє життя… Всюди засада. Із роботою, грошима. Жінка пиляє. Та ще й діти…

Він стиснув губи і повернувся до вікна. Я впізнав вуличку, котрою ми їхали. Минулого разу тут панувала пітьма. Тепер тут можна було спокійно все роздивитись здалеку. Я вирішив пригальмувати біля того самого напівзруйнованого будинку, де знайшовся Майк минулого разу.

— Пройдемось? — запитав я, і мені самому стало моторошно. На що я розраховую? Знайти Майка тут прив’язаним? Це буде означати, що він пробув тут всю ніч… Чи знайти, як він тут скрутився калачиком і десь спить?

— Ну давай, — кивнув Рома і вийшов назовні. — Майк!

— Майк!

Ми кричали, а відповідали нам лише собаки десь далеко. Повітря було прохолодним і дуже вологим. Ранковий туман ще не зійшов, але після нього не стане тепло — я відчував це. Осінь немов вперто витісняла життя зі своєї території.

Вся наша група увійшла у приміщення. Ми розпочали пошуки, а точніше — невизначене блукання у білій мряці. Старі шприци і лайно. Я знову побачив їй тут. Там, де ступає нога людини — там людська істота обов’язково залишить сміття. Сліди своєї високорозвиненої цивілізації!

— Мені здається, ми