Остап Соколюк - Дарксіті

Тіна. Тіні потрібна. Раґнар. Мабуть, і йому.

— Шкода твого друга. Ромаріо. Він собі не пробачить. Хороші люди ніколи собі не пробачають. А всяка сволота прощає собі все. Природний відбір.

Я гиготнула. Яка висока істина! А толку з того? Зло перемагає. Зло переможе.

— Може, мені пожити у тебе Кален? Ці дні поки Раґнар видужує… — запитав раптом Пол, і я мимоволі посміхнулась йому.

— Це прекрасна ідея! Давай!

— Просто… так буде зручно.

— Навіть не кажи більше нічого, — я поцілувала його.

— Піду у душ. І виїду зараз, щоб забрати речі.

— А на роботу?

— Не піду. Більше не хочу.

— Супер! — зраділа я. — А я приготую щось смачне поїсти, поки ти будеш у дорозі. Щоб ти не передумав втікати зі мною.

Ми засміялись. Пол підвівся і рушив у душ. Голий. Я любила дивитись на його тіло — не лише торкатись. У нього була красива будова, рухався він по-чоловічому. Умів поводитись із предметами довкола. Він встиг полагодити все, що скрипіло у моїй жалюгідній квартирі. Що тут сказати: я просто була по вуха закохана.

У душі відкрилась вода. А я задоволено потягнулась на ліжку. Жахливі враження від сьогоднішнього дня танули, як туман під променями сонця.

Та раптом я почула болісні стогони. Вони долинали із сусідньої квартири.

— Ні… Не треба… Благаю!..

Це був голос дівчини. Тіна?

Всередині кожного з нас хтось сидить. Він немов прихований у пітьмі. У сліпій зоні. І що головне: ця персона постійно щось говорить. Повторює. Начитує довбану мантру.

— Я наповнений силою і енергією. Я наповнений силою і енергією. Я НАПОВНЕНИЙ СИЛОЮ І ЕНЕРГІЄЮ!

Я стояв перед вікном кімнати у сутінках і дивився на вулицю. По дорозі проїжджали автомобілі, просвічуючи мокрий простір своїми фарами. Падав дрібний дощ. А я все повторював цю фразу вголос. У квартирі більше нікого не було. Лише я, мій голос і сутінки.

«Це так несправедливо!» — каже хтось всередині нас. «Я не заслужив такого лайна!» — каже хтось всередині нас. «Я така некрасива…» — каже хтось всередині нас. І наше життя — це проекція цих слів. Несправедливість буде повторятись, «незаслуженість» — повторятись, а некрасива — буде некрасивою.

Невідомо коли хтось всередині нас почав говорити свої мантри і чи може він змінити їх. Але добре ясно одне — цей «хтось» це ми самі. Ти, бля, особисто!

— Я — наповнений — силою! — карбую я ці слова на порожньому вікні, витріщившись на безкінечний потік автомобілів.

Ці рекламні вивіски на вулиці — вона також говорять до мене із темноти, намагаючись в’їстись глибоко на підсвідомість. Намагаючись спроектувати МОЄ життя. Одна із машин на дорозі гальмує і паркується на тротуарі.

Цікаво, Рікі живий? Я хотів би поглянути у його обличчя. А потім вибити йому всі зуби. Міранда… ми не раз різались там у карти із мужиками. Найчастіше вигравав Остін. Але він пробачав нам деякі борги. А Рікі постійно махлював… Вибити йому всі зуби і поламати всі пальці. Так, прекрасна ідея.

Із машини вийшли двоє чоловіків у чорних плащах, і я нахмурився. Вони закурили і подивились просто сюди, у моє вікно. Пальці самі по собі стислись у кулаки.

— Я наповнений…

Я замовк і спостерігав. Через кілька хвилин біля них припаркувалась ще одна машина такої ж марки. Із неї вийшло троє чоловіків у чорних плащах. Вони підійшли до двох попередніх. І все стало зрозуміло…

«Рано чи пізно ти облажаєшся», — каже хтось всередині тебе. «Лише обрані люди у цьому світі можуть мати багатство. А ти не такий», — торочить хтось всередині, у пітьмі твоєї душі. І так далі, і тому подібне.

Люди Драка. Вони знайшли мене. Що робити? Пола нема вдома і я не маю телефона. Як йому повідомити? Якщо вони мене уб’ють, то цього їм вистачить, щоб не чіпати безневинного таксиста?

Чорт, у мене нема ніякої зброї! Ну, не олівцем же я буду їх штрикати.

Я відійшов від вікна і почав вдягатись.

— Раґнар, ти зможеш. Повбиваєш їх і все. Потім прийде Пол, забере речі і ви поїдете до тебе на квартиру. Віддаш мужикові гроші і все буде тіп-топ.

Тіп-топ… Головне — заткнути цей голос всередині себе і начитати СВОЇ установки. Ті, які будуть вигідні тобі.

— Повбиваєш їх всіх. Повбиваєш їх всіх.

Я підійшов до вікна. Чоловіки стояли і про щось неквапливо балакали. Раптом я побачив таксі. Воно