Марина та Сергій Дяченко - Печера

По чорній спіралі юрбами спускалися люди. Униз, у закрут; по краю похилого даху весело гасав собака й виляв хвостом, але голови в нього чомусь не було. На ліхтарі розгойдувалося безвольне тіло незнайомої дівчини, мерехтіли лишайники на вологих стінах, вогкий вітер холодив незарослу лисинку на грудях…

Потім вона отямилася — в палаті, — й усміхнений доктор Барис сказав їй, що лікування просувається успішно. Що незабаром вона буде цілком здорова, а тому в режимі можливі послаблення.

Вона чекала чергового візиту Тритана, та замість нього з’явилася Стефана в супроводі незвично сумирного, закованого в строгий костюмчик Митика.

Відбулася «зустріч сестер біля фонтана», на свіжому повітрі, в залитому сонцем парку; лавка, розігріта, мов пляж, була прикрашена самотньою брошкою метелика. Комаха мліла, розкинувши крила, й тому ледь не стала легкою здобиччю юного натураліста.

— Митику, перестань!.. Піди подивись, який гарний фонтан…

Дуже скоро Паула зрозуміла, що не зуміє відповісти на всі Стефанині питання. Сестру цікавили найменші нюанси діагнозу й точні деталі лікування — незабаром на наполегливу Стефанину вимогу з надр лікарні було витягнуто доктора Бариса, й розмову вони продовжили вже втрьох, причому Паула явно почувалася третьою зайвою.

Стефана зосереджено кивала. Стефана перепитувала, записувала щось на клаптику паперу, старанно вникала в медичну термінологію, якою доктор сипав охоче і з явним задоволенням; Стефана разів десять повторила — зрозуміло, звертаючись до Паули, — що в таких випадках не можна легковажити і що курс лікування має бути якнайповніший.

Під її натиском Паула відчула себе винною. Ніби її бажання скоріше виписатися — негідна примха, вона повинна хворіти якомога довше — для її ж, зрозуміло, добра…

Митик, байдужий до медицини і позбавлений співчуття, тим часом цікавився фонтаном.

«Скульптурна група» зображувала, як дід тягне з води невід; ніби знущаючись зі старого, дірявий невід був пустий, зате жирні бронзові риби, розташовані по колу, вивергали з пащ тугі шиплячі струмені. Справжніх рибок у фонтані не було, Паула це добре знала — і тому здивувалася, коли Митик, досі напружено схилений над водою, раптом поспішно став знімати сандалики.

Стефана захопилася бесідою з доктором Барисом; Паула з незворушним інтересом спостерігала, як Митик знімає шкарпетки, пробує ногою воду, морщачись, перелазить через бортик… Схиляється, бовтає у воді руками, ніби когось ловить… Ще… ще…

— …місяців зо два.

Паула підняла голову:

— ЩЕ два місяці?!

— У найкращому разі, — доктор Барис винувато знизав плечима. — У вашої сестри дуже правильний підхід — справу треба довести до кінця, лікування має бути адекватне й ретельне…

Паула втратила інтерес до того, що відбувається.

Було б добре, якби сьогодні з’явився Тритан. Він, говорячи про термін лікування, не був такий занудний…

Та все ж Паула, здається, не говорила з ним про термін. Якось не склалося…

— Митику!!

Юний рибалка, стоячи по коліно у цівках фонтана, невдоволено обернувся.

Очевидно, Митика обурила ситуація, коли невід кам’яного дідугана залишався порожній. Дірку в неводі було вправно заткнуто пучком трави; рибок у фонтані не знайшлося — крім бронзових, звісно, — зате пуголовків було аж забагато. Пуголовка легше піймати, бо ця чорна кулька з хвостом і близько не така прудка, як рибинка; до тієї миті, коли Стефана витягла сина з води, у кам’яному дідовому неводі тріпотіло вже штук п’ять пуголовків. Шостий стрибав у мокрій Митиковій шкарпетці.

Стефана зробилась червона, і навіть у прорізі коміра виступили бурячкові плями:

— Ти що мені обіцяв? Ти що мені сьогодні вранці… ти мені що?!

Людина вперше в житті подбала про іншу людину, подумала Паула відчужено. Нехай про кам’яну — але ж про людину… А її за це знов лають.

Вода, яку невтомно вивергали бронзові риби, врешті-решт змила трав’яну затичку. Пошарпані пуголовки випали назад у басейн — і кам’яний невід знову був пустий.

* * *

Він роздрукував тільки дві короткі сцени. Роздрукував сам, не довіряючи друкарці, не довіряючи нікому; його трясло так, наче він початківець, слабенький новачок, уперше береться за діло і нітрохи не впевнений, що хоч щось вийде.

Їх, дібраних, було двоє. Дівчина на ім’я Ліца та хлопець на ім’я Валь. Обоє з масовки. Обом нема на що розраховувати в найближчі роки, вони це чудово розуміють, він приніс їм сьогодні в клейончастій папці — приніс золотий шанс…

Коли він замкнув двері кабінету, вони, здається, трохи злякалися. Не щодня художній керівник викликає до себе двох третьосортних і замикається з ними, наче боїться чужих вух. Або чужих очей…

— Я хочу робити п’єсу, — він сів за стіл, провів пальцем по візерунках стільниці. — Виставу дебютів. Специфічна робота. Зараз я дам вам текст, і ви почитаєте.

Він витяг із сумки два худесенькі примірники й простяг через стіл; хлопець підхопився, підскочив, узяв обидва, один передав дівчині.

— Починайте, — Раман одкинувся на спинку крісла. Йому було недобре, от би пошукати в шухляді упаковку з ліками, проте закотити таблетку під язик означає перед самим собою зізнатися в страху й непевності. А він має бути впевнений. Що все вийде. Що вони ВІЗЬМУТЬ.

— Починайте, ну?..

Перша репліка була хлопцева; він почав читати, як читають незнайомий текст — затинаючись, напружено, боячись збитись і від цього дедалі частіше збиваючись; Раман терпляче чекав. Тирада була строфи на чотири, хлопець потроху заспокоювався, в голосі прокльовувалися людські інтонації — Раман чекав, чекав, це тільки вступ, сцена напружена, чи зрозуміють вони, ПРО ЩО?..

Вступила дівчина. Несподівано вільно й просто, ой, хороша дівчина Ліца, варто було побачити її раніше… Шукає очі партнера. Уперше читає текст, а вже має потребу в зв’язці, і хто ж її, цікаво, вчив…

Ліца затнулася.

Пауза.

— Далі, — неквапливо сказав Раман. — У вас добре виходить, я попрошу вас дійти до кінця…

— Це «Перша ніч», — сказала Ліца. Не запитала, а констатувала.

— Так, — сказав Кович просто. — Що в цьому дивного?

— Ми… ви будете… Це буде «Перша ніч»?

— Так.

Ліца ковтнула клубок. Часто закліпала віями. Хлопець, який ніколи не читав «Першої ночі», напружено переводив погляд з партнерки на Ковича.

— Я думаю, що ви царна, — м’яко сказав Раман. Хлопець не відразу зрозумів, про що він говорить, а збагнувши нарешті, налився червоним, як помідор.

— Так, — нечутно сказала дівчина.

— Саме тому вам мало що світить у театрі… Попри всі ваші безсумнівні чесноти. А ви зможете відчути себе самицею саага?

Хлопець, здавалося, зараз захлинеться.

— Не хвилюйтесь, Вале, — Раман перевів погляд на його ненормально червоне, жалісне лице. — Усе, про що ми зараз говоримо, це частина нашої професії, всього-на-всього… «Перша ніч» — п’єса про людей у Печері.