Марина та Сергій Дяченко - Печера

— Так, — Раман неуважно кивнув. — Дякую, пане Розганяй. До побачення.

І поклав слухавку. І насупився, намагаючись збагнути, що ж він сказав не так; збагнув, похмуро розсміявся, побрів у ванну. Глянув на власне неголене віддзеркалення, скорчив гримасу: ось він, неприкрашений образ сучасного режисера…

Паула б образилася. Якби знала, як він ганебно забув про власну телеперсону…

Він скрипнув зубами. Відклав зубну щітку, повернувся до телефону, набрав по черзі кілька звичних уже номерів.

— На жаль, пан Тодін зараз не може вийти на зв’язок… Передзвоніть увечері. А краще завтра.

— Ви сказали йому, що з ним хоче говорити Раман Кович?

Короткі гудки. Видно, дамочка, закінчивши тираду, не завдала собі клопоту слухати відповідь.

Він з’явився в театр на годину раніше, ніж завжди. Частково тому, що був схвильований і не знаходив собі місця, частково тому, що хотів подивитись, як безтурботний підмайстер Дін проводить з молодими акторами обов’язковий тренінг.

Уже на підході він виявив двох ухильників — двоє хлопців у спортивних костюмах курили на сходах замість стрибати й лазити разом з усіма у великому репетиційному залі. Раптова Раманова поява сповнила їх трепетом; він не сказав ні слова, проте через секунду обидва ледарі вже працювали в залі, аж зі шкури пнулися.

— Музику, будь ласка… Ваші рухи не повинні збігатися з ритмом музики. Ваші дії мають бути абсолютно нелогічні, а звуки, які ви видаєте, не повинні нагадувати людський голос… Без непристойності, пам’ятайте про смак!.. Почали…

Кович тихесенько встав у темному кутку, під стіною.

Пластичні й не дуже. Розумні й не надто. Для його нової роботи йому не потрібні актори, йому потрібні типажі… Крім, природно, героя і героїні. Клора Кобець не годиться… Зовсім нові обличчя, можливо, з масовки, можливо, взагалі з вулиці, чи з іншого театру…

— Стоп!.. Десять секунд заспокоюємо дихання…

Концертмейстер у кутку заграв щось розмито-ліричне; актори бродили по майданчику, по-справжньому заглибившись у себе. Кович мав рацію, примусово запровадивши ці стомливі нудні тренінги…

— Пішли по колу, раз-два… Сано, в центр, увага, у Сани м’ячик… гарячий! Почали!..

Кович дивився. Сана, невисока, рік тому запрошена з дитячого театру на роль хлопчика в якійсь казці, — саме ця запальна Сана кидала партнерам уявний м’ячик, а ті перекидали його в долонях, морщачись од уявної пекучості, і з явним полегшенням кидали назад.

— Холодний!.. Сано, ти що, сама не відчуваєш, який він холодний?!

Сана жбурнула «м’яча» в ту мить неуважній Клорі Кобець і запхнула змерзлі руки під пахви. Руки справді мерзнуть…

— Не потрапляйте в ритм! Стежте, щоб не потрапляти в ритм музики! Далі… М’яч еротичний! Одержавши його, одержуєте заряд сексуальної енергії, вперед!..

Раман не дивився ні на кого зокрема, але бачив усіх. На майданчику неможливо сховатися; Раман бачив ледарів, які не перевантажували себе душевною працею і байдуже зображали зовнішні прояви пристрасті. Помітив кількох дівчат, які про «сексуальну енергію» мали тільки теоретичне уявлення; як же вони збираються працювати в театрі, нічого не знаючи про життя?!

А ця, вона вічно бігає в масовці, її звуть… здається, Ліца. От вона, між іншим, вирізняється серед інших волею та щирістю. Самозабутньо працює, забувши про недоїдений сніданок і рвані кросівки, про квитки на автобус та генеральне прибирання в гуртожитку; ворушить якісь власні спогади, чесно, глибоко ворушить, якісь дуже особисті, справжні вабики…

О, потрапила в ритм музики — і збилась, повернула Сані «м’ячика», рознервувалася, втомилася…

Раман вийшов, обережно причинивши за собою двері.

* * *

…Це було дитинча схруля; його м’яке коричневе рильце ще не встигло витягтися й набути характерних хижих обрисів, і тому зубки стирчали незагрозливо. Принаймні поки що.

Царна не рушала з місця: її вуха, й так нашорошені, напружилися дужче.

Схруленя хлебтало недбало, безтурботно, схруленя до половини опускало морду в темні струмені джерела й нічого не знало про смерть. Схруленя було вразливе, проте не безпорадне; широкі лапи, що впиралися в каміння, поблискували півколами білих, цілком зміцнілих пазурів.

Царна теж хотіла пити, проте не рушала з місця.

Потім її вуха повідомили про наближення третього; якби це був дорослий схруль, то відразу, тут, коло водопою, життя хижого дитинчати закінчилось би, так, власне, й не почавшись. Але царна знала, що то не схруль і не барбак іде зараз перевальцем по вузькому тунелю переходу, інакше ноги давно б несли її крізь павутину заплутаних ходів, і вуха ловили б відзвук копит, указуючи єдино правильний напрямок…

До водопою вийшов тхоль-підліток. Безтурботне й дурне дитинча, теж дитинча, що нічого не знає про смерть; утім, інстинкт сказав своє слово, коли маленький тхоль почув, як, забувши про все на світі, хлебче хижак.

Нюх казав йому: схруль. Та картинка, що постала перед підсліпуватими вузькими очима, ніяк не відповідала інстинктивним знанням про хижаків. Той, що хлебтав зараз воду, мав такі дитячі обриси, що не на схруля був схожий, а на вологий клубок бурого моху…

Царна причаїлась вичікуючи.

Схруленя підняло важку голову. Здивовано повело м’яким рилом; ступнуло назустріч прибульцеві, саме до ладу не знаючи, полювати воно йде чи бавитись.

Тхолик відступив і з жаху сів на задні лапи.

Схруленя підібралося впритул — під недбало розчепіреними пазурами скреготіли камінці. Тицьнулося рилом у жовту мордочку юного тхоля, відсахнулося, відчувши їдкий запах тхолячої паніки, сердито облизнулося рожевим язиком.

Тхолик нерішуче вискнув. Чи благаючи про пощаду, чи питаючи про наміри, чи запрошуючи погратися…

Схруленя обійшло тхоля збоку, обережно, навіть гидливо обнюхало ароматичні залози; тхолик смикнувся, підскочив і зарився гострим носом у тверду схрулячу шерсть — теж винюхував і, нанюхавшись, злякався й одсахнувся: схруль! схруль! — казав йому нюх.

Схруленя забарилося, потім буцнуло тхоля широким горбкуватим лобом — жест не мисливський, більше схожий на загравання; тхоль перекинувся на спину й тихенько заклекотав.

Якийсь час схруленя качало його по камені широкою лапою з підібраними пазурами, а тхолик вислизав, і викручувався, і клекотів дедалі голосніше й сміливіше; потім його м’який клекіт змінився на пронизливий вереск — схруленя, забувшись, усе-таки різнуло його пазуром.

Вигляд крові і страх жертви миттю розставили все по місцях.

Царна дочекалась, поки невміла схруляча гонитва віддалиться в переходи, а потім спустилася до води й нарешті напилася.

* * *

Вранці її знову накачали… вона не знала чим. Під впливом цих ліків вона спала й не спала одночасно.

Перед очима крутилася блискучими, сяючими гранями кулька. На гранях спалахували відблиски — такі гострі, що Паула здригалася від їхніх уколів. Чи, може,