Люко Дашвар - На запах м’яса

Услід за Слободяником Майка суне до кабінету Чертога, товче собі: «Джай, він Джай…»

Джай того дня перебував у якихось своїх чорнотах. Зиркнув на візитерів недобро: мовляв, якого приперлися?!

– Що там у вас? – буркнув.

Майка мовчала. Слободяник перехрестився подумки, вказав на дівчину.

– У нас ситуація неоднозначна. Тобто… Зрозуміла, але ми хотіли з вами порадитися. У нашої Майї… Проблеми деякі. Зі здоров’ям. Її кладуть до онкологічної лікарні. І ми подумали… Знайдемо їй поки заміну, але зарплатню виплачуватимемо. Ви ж потім надасте бухгалтерії лікарняний, так, Майє?!

Чертог брови звів, увіп’явся в Слободяника важким поглядом.

– Ти, Несторе, іди… Працюй!

– Так! Просто я подумав… Що ви маєте знати.

– Правильно подумав. – Чертог злим жестом погнав підлеглого до дверей.

Слободяник вискочив із кабінету, обережно прикрив за собою двері. Чертог підвівся – міряв кроками кабінет, кривив пику з прикрістю, косував на Майку з прикрістю.

– Що там у тебе?

– Пухлина… У матці.

– Так! Без деталей! Я не лікар!

Майка кивнула безпорадно.

– Корочє… Людина з онкозахворюванням працювати в продовольчій компанії не може. Апріорі! Ну, сама подумай… У нас же не залізяки… Ти… звільняйся. Лікуйся там… ретельно…

– Гроші потрібні… На лікування… Якщо не зароблятиму…

– Я тебе до скону утримувати заприсягся?

– Ні…

– Ну! Все правильно! Звільняйся! Усе, що треба… Зарплатню за відпрацьований час, допомогу фінансову… Усе зробимо. Заяву напиши. Зараз. Сідай…

Майка б упала, якби не сіла. Виводила слова, тільки одного благала: не розревтися, не розревтися!

– Ну от! – Чертог узяв аркуш із заявою, прочитав, поклав до папки. – І стимул тобі… Наостанок. Щоби не думала… Ти мені ніби й не чужа. Усіх, кого приручаємо… Так?

– Не знаю…

– Я знаю! Корочє… Стимул! Лікуйся, на ноги ставай, а потім приходь. Подолаєш заразу – на місце Слободяника тебе поставлю. Півтори тисячі баксів зарплатня, бонуси, службове авто. Як стимул?

– Зашибись…

– А я що кажу?! – розсміявся Чертог. – Варто жити!

Ого… Час – мед. Тягнеться, не рветься. Куди всі поспішають? Тільки десята ранку, а Майка вже стільки справ переробила: звільнилася, розпрощалася з ошелешеними колегами, по-хамськи обійшлася з Ігорем Росовим, що він не повірив, пішов проводжати Майку до бухгалтерії, чекав під дверима, поки байдужа бухгалтерка рилася в сейфі в пошуках готівки, що її терміново пан Чертог наказав виплатити менеджерці Гілці, усе намагався затримати Майку, випитати: «Та що сталося?!»

– Забирайся!

– Та стій! Ну, хоч поясни… Давай зустрінемося ввечері.

– Давай. Приходь.

– Куди?

– До обласної онколікарні.

– Куди?… – Росов завмирає на мить.

– Що?! Оглух?! – Пішла геть.

Час – мед. Тримає Майку на холодній вулиці, пропонує безліч забав – можна йти, дихати, усміхатися, жбурляти носаком грудки льоду, плювати під ноги чи штовхати байдужих людей… Перелік нескінчений. Тут і зараз можна до біса всього, тож не варто баритися, бо скоро зателефонує мама, стривоженим голосом запитає: «Де ти, доню?» І все скінчиться – Майка переступить поріг лікарні і вже не вийде звідти.

– Не вийду, – вірить безбожно, бо жах править.

Падає на лаву, дістає конверт із грошима, що їх видали в бухгалтерії «Гібралтару». Дві тисячі сто гривень зарплатні за два тижні – то зрозуміло. А скільки фінансової допомоги щедрий Джай виділив?

Витягує гроші з конверта, рахує, не ховаючись, пригод на свою дупу шукає: хай би підскочила якась сволота… Хай би спробувала вихопити гроші… Майка б зубами в ту падлу вчепилася – з електрострумом не відтягли б.

– Тисяча гривень… – Відраза під кадик. Чому ж усі такі… огидні?!

Кидає гроші в сумку. Завмирає. Ну от… Усе переробила, нема справ. Тільки одна – Андрій…

Усміхається гірко. Дістає мобільний, набирає Андріїв номер: довгі гудки свердлять у вусі дірку. Відрубає зв’язок, пише СМС: «Повертайся! Рита».

Відповіді нема. Майка хапається за спогади, суне холодною вулицею.

– Не піду до лікарні, поки Андрієві не додзвонюся, – вигадує чергову зачіпку.

А тут мама.

– Доню, ну все… Григорій Іванович домовився. Лікар, до якого спершу на консультацію треба піти, після обіду приймає. На другу під’їжджай. Я тут чекатиму, бо тут людей… Як чергу не займу, не пропустять потім.

Так у Майки ще купа меду?… Пообіцяла мамі бути вчасно, знову набрала Андрія.

– Що ж ти мовчиш? – прошепотіла тоскно.

До узбіччя посунула, бо вже знайшла собі діло. Ішла й рахувала: третій день Андрій у від’їзді. За чотири повернеться. І прийде до неї, бо Руська бреше! Андрій своєї Рити не покине! Як ще чотири дні без нього витримати?

Зупинила таксі, поїхала в центр. День такий – що хочеться, те й робиться.

Спершу захотіла лазаньї. Усілася за столиком в італійському ресторанчику, де вони з Андрієм…

– Бокал червоного сухого вина, салат із пармською шинкою, лазанью! Каву, тирамісу, біскоті, семіфредо! І… цигарки. І запальничку. І все одразу несіть. Дякую…

Закурила – голова обертом. А кажуть – розслабляє. Певно, звикнути треба. Дивилася у вікно, поки прудкі офіціанти завантажували стіл. Поколупалася в тарілках – таке все несмачне, непотрібне!..

Залишила на столі повні тарілки й чотириста гривень, вийшла на вулицю – тепер до «Метрограду». Бачила там колись в одній крамничці з біжутерією цікаву штучку – блакитного янгола на шнурку. Одразу ж купить. Попрямувала по Мечникова до Бесарабки, та раптом зупинилася біля таксі: ні, ні, «Метроград» потім, до гуртожитку змотається. Там у дорожній сумці під ліжком її оберіг – крихітний янгол із білого каменю. Допоможе… Завжди допомагав…

День такий – останній. Затисла в долоні біле янголятко. Прихопила «Фауста» в перекладі якогось Пастернака: почитає. Про Маргариту. Та спершу зараз же загадає бажання: от виходить із гуртожитку, а назустріч – Андрій. Дізнався… Усе покинув, примчав… Обійме Майку, скаже: «Усе буде добре, Рито». І… все буде добре.

Посунула сходами до виходу, перестріла патлатого однокурсника Кібера.

– Гілка, завтра колоквіум! Кого не буде, тому піпець!

– Піпець – не смерть, – відрізає. Не заважайте дівчині вийти з гуртожитку. Дівчину надворі вже чекають.

Спустилася у хол – Коробов. І звідки вони всі повилазили?!

– Майє…

– Коробов… Ти – ідіот?

– Ні, я однолюб.

Майка зупиняється на мить, дивиться на Коробова з глухим роздратуванням.

– Ненавиджу дурні, пусті слова! Як покарати тебе, Коробов?! Помру, а ти щоби до скону жив сам! Ясно? От тоді повірю, що однолюб… Воскресну, прийду й перевірю! Якщо не брешеш, тоді повірю…

– Домовилися, – ошелешено супиться хлоп від дивних Майчиних примх.

Майка відчуває, як до очей підкрадаються сльози.

– Легко брехати?… Так?!

Залишає розгубленого Коробова в холі. Виходить із гуртожитку – нікого. Вітер, дощ зі снігом розігнали