Люко Дашвар - На запах м’яса

Мама сльозами вмилася, поки вмовила доньку на ноги зіп’ятися і вже робити щось. Надвечір, коли ранні листопадові сутінки вкрили місто сірим, Майка врешті сіла на кріслі.

– До гуртожитку поїду, – прошепотіла тьмяно. – Речі зберу… Для лікарні. Переночую. Завтра зранку на роботу зайду… Попереджу…

– З тобою поїхати? – обережно спитала мама.

– Не треба. Ти мене завтра… біля лікарні чекай. Де вона, та лікарня?

– Зараз гляну. Григорій Іванович адресу записав… – Мама знайшла клаптик паперу. – Багговутівська, один. Обласний онкологічний диспансер. Знайдеш?

Так – кивнула.

– Аборт зробила? – Руслана увійшла до гуртожитської кімнати, побачила тьмяну Майку на ліжку, злякалася, кинула сумку, присіла поряд. – Гілочко… Ну… Усе позаду. Тримайся. А я з іспанської. Колег твоїх бачила. Кажуть – на роботі сьогодні не була. Я одразу зрозуміла… Зле було?…

– Ти про що? – Майка дивиться крізь Руслану, відчуває, як усередині розгорається дикий, невтримний гнів.

Руслана супиться роздратовано, знизує плечима.

– Я з добрим словом! А ти чого? Завинила я тобі щось?

– Я завтра в онкологічний диспансер лягаю.

Русьчині брови злітають від здивування, та Майка помічає інше – Руслана мимоволі підводиться, сідає подалі, ніби від Майки тхне страшним заразним горем.

– А… що трапилося? Чому… так терміново?

Майка мовчить. Майці здається: ще слово – і вона вибухне. Впаде на підлогу, дриґатиме ногами по завжди чистому лінолеуму, кричатиме: «Сука… Сука! Ненавиджу!»

Руська ніби чує.

– Добре… Потім поговоримо…

– Пішла ти…

Вирва не відповідає, лишає Майці розкіш останнього слова. Вимикає світло, довго крутиться на ліжку, та сон бере своє – уже хропе тихенько…

Майка не спить – думок нема. У мізках застигла сира каша – ніколи не звариться, ніколи… Прикладає руки до живота, усе мацає, прислухається – де біль?… Зараз нема. Виходить, пухлина не завжди болить? Але ж вона є… І дитинка там, усередині, приречена… За що?…

Врешті підводиться з ліжка – якого лежати? Однаково не засне. Вмикає світло. Сідає за стіл, дивиться у вікно. Руська прокидається від яскравої лампи.

– Совість маєш?! – спросоння.

– Ні…

Руська згадує Майчину новину. Уже оговталася – зібрала мізки докупи, вгамувала тваринний страх. Спостерігає за сусідкою з ліжка. Навіює, як самій здається, переконливо й логічно:

– Я б ніколи не здалася. Боролася б… А ти вже змирилася. Не розумію. Ти не сама. Довірся і повір. І не смикайся. Ти ще й не лікувалася, а вже… Куди тобі завтра треба? Я з тобою піду.

– Навіщо?

– Просто так.

– Не треба.

– Майє… Ти розкажи. Що в тебе?

– Пухлина. У матці.

Руська врешті сповзає з ліжка, сідає біля Майки, обнімає її.

– Усе, що нас не вбиває…

– Так мене вб’є…

– Сама себе вбиваєш! – Русланин голос набирає звичної твердості. – Та лягай уже! Що висиджуєш? Страхів наганяєш? Так ти і до лікарні не дійдеш. Кінчай уже мордуватися. Зарано!

– Пішла ти… – затято шепоче Майка.

Вирва не йде. Крутиться поряд, врешті питає обережно:

– А… дитина?…

Майка відсахується, дивиться на Руслану з ненавистю:

– Ти все Андрієві розповіла! Знаю! Що? Дочекатися не можеш, поки я…

– У тебе дах поїхав! – відрізає Руслана, падає на ліжко, заплющує очі. – Світло вимкни!

Майка не чує, їсть Вирву злими очима.

– Розповіла, зізнайся! Що він тобі сказав? Що покине мене?

– Я попереджала… Андрій гидує людьми, які звалюють на нього свої проблеми, – відповідає Руслана, не розплющуючи очей.

– Так у мене не проблеми! – кричить Майка, аж захлинається. – У мене біда! У мене всередин життя і смерть! Дитинка й пухлина! Вб’є мене! І дитя! А він… покинув мене?!

– Світло вимкни! – цідить Вирва.

Лампа так і блимає до ранку, та Майка не помічає: увіп’ялася поглядом у жовтий кущ за вікном, сльози рясним дощем – скільки живуть кущі? Он горобці його окупували цілим табором – скільки живуть горобці? Он кіт дременув під кущ – скільки живуть коти? А он вонюча баба-волоцюжка пляшки під кущем збирає – і вона житиме, коли Майки вже не буде?

О восьмій подзвонила мама.

– Доню, я в лікарні. Тут стільки людей… – голос слабкий, певно, теж не заснула. – Ти… все роби, як планувала, а я чергу займу… Паспорт прихопи обов’язково. І гроші, які маєш… Я взяла, що було, але…

– Добре…

– Як сюди їхатимеш, зателефонуй.

– А Луцик уже домовився?…

– Певно. Десь тут. Ми разом приїхали. Григорій Іванович пішов до лікаря знайомого, а я чергу зайняла…

– Добре…

Майка вдягається повільно, наче й сама не розуміє, навіщо те робить. Руслана встигає вмитися, причепуритися, зібрати сумку. Спостерігає за Майкою насторожено.

– З тобою в «Гібралтар» піду. Хворостючці книжку віддам, – вимовляє врешті.

– Як хочеш…

– Слухай, ну тримайся! Візьми мій мр3-плеєр. На! Леді Гага, ще щось… Ну! Гілочка! Давай уже! Виповзай із депресухи. Сама ж потім над собою потішатимешся. От побачиш! Скажеш: «Блін, якою я була дурепою».

– Давай. – Майка вішає на шию Русланин плеєр, затикає вуха навушниками. Те, що треба! Леді Гага – фігня! Тільки б не чути їх усіх…

Руслана ще щось говорить, та Майка вже врятована. Дивиться крізь Руську, у вухах шаленіє леді Гага.

Навушники зняла в «Гібралтарі». У кабінеті начальника відділу.

– Доброго дня, Майє, – витриманий Нестор Слободяник ледь приховує невдоволення. Ситуація виходить з-під контролю. Звичайно, він не може не враховувати того, що ця дівчина має якісь не зовсім зрозумілі стосунки з хазяїном, але всьому є край. Тут не конторка провінційна! «Гібралтар» – компанія національного масштабу! Спеціалісти в черги вишиковуються, коли тут з’являються вакансії, і щоби хтось, навіть із топ-менеджменту, дозволив собі просто так, без пояснень і попереджень, не з’явитися на робочому місці… А ця шмаркачка дозволяє собі! І з кого шеф спитає? З нього! З Нестора Слободяника!

– Мене до онкологічної лікарні кладуть, – спустошено повідомляє Майка.

Слободяник губиться.

– Ага… То ви тому…

Майка киває. Нестор витримує метушливу паузу.

– Микола Миколайович… знає?

– Навіщо йому знати? – наїжачується Майка.

У Слободяникових очах складні схеми: як краще вчинити? Повідомити Чертогові чи ні?

– Ну… Перш за все задля того, аби зрозуміти, як розпорядитися вашою посадою, Майє… На той час, поки ви вилікуєтеся й повернетеся в наш дружний колектив… – Уже прийняв рішення, повеселішав. – Думаю, маємо піти до Миколи Миколайовича зараз же. Така нагода. Шеф у себе.

– Ви… просто поясніть: для чого?

– Ви ж знаєте. У нас лікарняні розглядаються як виняток. Якщо людини немає на робочому місці – то за власний рахунок, – Нестор заговорив іще впевненіше. – Думаю, вас це не стосується і ми приймемо ваш лікарняний. І знайдемо заміну на той час, поки