Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Коли майстер відійшов далеко, мій учитель, анітрохи не церемонячись, смачно сплюнув собі під ноги і сказав, звертаючись до двох формувальників, які працювали за бар’єрчиком навпроти нього:

— І везе ж мені, грішному: то п’яничку посилають на виправлення, то молокососів треба навчати!

Сусіди засміялись. Один із них худорлявий і високий, коротко підстрижений під нуль, з вилицюватим смуглявим обличчям, був схожий на монгола. Другий, з гострими, колючими очима, не перестаючи набивати опоку, сказав:

— І не кажи, дядю Васю, партнери в тебе на вибір!

— Та ні, справді-таки! — поскаржився сусідам мій учитель. — Так добре ладилось сьогодні, думав до сніданку півсотні опок поставити, а тепер знову доведеться на сіль заробляти. — І, звертаючись до мене, він похмуро спитав: — Ну, чого похнюпився? Звуть як?

— Василь Манджура.

— Дістав тезка, дядю Васю, — а ще плачеш! Разом іменини справлятимете. Все-таки дешевше… — швидко формуючи, вигукнув моторний ливарник з колючими очима.

— Працював? — спитав Науменко, киваючи на машинки.

— Не бачив ніколи. На плацу формував, а з машинками не доводилося.

— Ого, дядю Васю, маєш спеціаліста по художньому литву! — закричав моторний сусід. — Він ще тебе, старого, повчить, як скульптури відливати.

— Де ж це ти на плацу працював, цікаво мені? — спитав Науменко.

Я зрозумів, що плацове формування тут ціниться значно вище, ніш машинне. Довелося розповісти, як я потрапив у це місто.

Науменко терпляче вислухав мою розповідь і скомандував:

— Ну, годі байки розповідати. Ставай лишень! — І він кивнув на Ліву машинку.

До неї вів вузенький прохід. Висока, майже на зріст людини, пічка розділила мене і Науменка, як тільки я підійшов до машинки. Між нашими машинками стояв глибокий ящик з особливою формувальною землею, яку називали тут «сумішшю». У мене — ліворуч, у дяді Васі — праворуч височіли складені одна на одну ряди порожніх чавунних опок.

Грузнучи в сухому піску, я підійшов впритул до машинки. На ній була закріплена бабітова модель якихось втулок.

— У тебе — низ. Зрозумів? — крикнув мені Науменко. — А втулки оці «ковбасками» звуться. Будеш набивати низ, а я верх. Дивись, як це робиться.

Мені важко було зразу одірватися від своєї машинки. Я похитав залізні прути, що стирчали у неї по краях, — їх призначення мені було незрозуміле, — і помацав припаяні до модельної плити два блискучі, слизькі конусні болти.

— Сюди дивись, гей, молодче! — сердито гримнув Науменко.

Одним махом він ловко насадив чавунну раму з боковими гвинтами на такі ж блискучі штифти, не дивлячися, зняв із заднього ряду опоку, поклав її всередину рами і став проворно закручувати гвинти. Коли гвинти затиснули опоку в рамі, дядя Вася схопив з полички мішечок і потряс ним над моделлю. Рівний шар присипки, наче пудрою, покрив бабітові «ковбаски». Так само не дивлячись, мій учитель занурив руку в ящик і, зачерпнувши нею жменю суміші, висипав її на модель.

Раз, два — і Науменко замахнувся лопатою. Він загнав її з розмаху в піщану купу, що розділяла нас, і шпурнув в опоку лопату піску, потім другу. З глибини розворушеної купи задиміла пара. Видно, пісок не встиг ще охолонути після вчорашньої відливки.

Дядя Вася розрівняв своїми гнучкими і жилавими пальцями вологий, але гарячий пісок, схопив коротенький набійник і став швидко набивати.

Я, не відводячи очей, уважно стежив за кожним його рухом, запам’ятовував усе.

Мускули грали на старих, жилавих руках Науменка. Гострий дерев’яний клинчик, насаджений на залізну ручку набійника, врізався в пісок з такою люттю, що здавалось, Науменко хоче розбити всю цю машинку чи принаймні загнати її під землю.

Зустрічаючи на своєму шляху вологий пісок, набійник уминав його, утрамбовував, заганяв у пази моделі. Пісок зникав усередині опоки, ставав тугий, як земля на польовій дорозі. Дядя Вася пройшовся по нерівній плоскій поверхні опоки квадратною трамбівкою, скинув склепану з жерсті надставку і згріб чавунною лінійкою на рівні ребер опоки надлишок суміші. Потім довгою голкою — душником — він наколов вентиляційні канали. Науменко зігнувся, постукав колотушкою, розхитуючи модель в її піщаному футлярі, і спритним рухом ніжно і плавно підняв набиту опоку разом на чотирьох кутових прутах догори. За яку-небудь хвилину від сильних, напружених рухів, від лютої упертості під час набивки мій учитель перейшов до ніжних, вкрадливих і делікатних рухів, коли треба було відірвати пісок від моделі.

Опуклі бабітові втулки моделі зробили свою справу і залишили в утрамбованому піску свої сліди — гнізда майбутніх деталей.

Науменко провертів гачком у піску воронку для ливника. Не встиг я простежити, звідки він з’явився, як у руках мого вчителя опинився гнучкий гумовий шланг з мідним наконечником, подібним до головки для сифона з зельтерською водою. Дядя Вася натиснув кнопку наконечника, і одразу із шланга з шипінням вирвався струмінь стисненого повітря. Направляючи струмінь по боках опоки, Науменко обдув ним бортики рами і, кидаючи шланг назад, за машинку, сказав:

— Зараз накриємо. Йди за мною!

Понатужившись, він нечутно зняв з машинки затиснуту в рамки досить важку опоку. Тримаючи її навису, перед собою, Науменко швидко побіг на плац.

Позаду наших машинок, на сухому піску плацу, уже стояли чотири форми, набиті дядею Васею до мого приходу. П’ята форма була розкрита і лежала, наче на подушці, на м’якому піску. На ній чорніли чотири стрижні — майбутні дірки в чавунних «ковбасках».

М’яко ступаючи ногами, Науменко підійшов до нижньої опоки і накрив її щойно, на моїх очах, заформованим верхом. Слизькі, змазані графітом штифти верхньої рамки туго увійшли в дірки нижньої рамки, і тому верхня опока дуже точно лягла на нижню, обережно з’єднуючи десь там, усередині, в серці форми, і канавки для чавуну, і краї майбутніх «ковбасок».

Хоч усе те, що я побачив зараз, було для мене нове, я почуттям молодого ливарника уявив собі, як там, усередині краю форми, щільно притиснулись зараз донизу верхніми заглибленнями сухі шишки. Я зразу ж уявив, як виплигнуть із цієї форми після заливки важкі чавунні «ковбаски» — важливі деталі машини, яка мав багато побігати в дні збирання врожаю по широких ланах країни. І мені знову стало радісно, що я обрав собі саме таку цікаву і розумну спеціальність.

Тим часом Науменко легко, намагаючись не зсунути форму, відкрутив гвинти в рамах і, залишаючи опоку на піску, підняв раму догори, роз’єднав її, шпурнув мені нижню половинку і крикнув:

— Лови!

Важко було зразу, з незвички, впіймати досить важку чавунну раму. Я схопив її уже майже біля землі, та й то обома руками; головка гвинта ударила мене по коліні.

— Тепер дій сам. Вибирай слабину! — сказав Науменко,