Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Ми добре знали, що не тільки Бобир, але й багато інших фабзавучників до самого дня від’їзду мріяли спіймати Печерицю. Роз’їжджаючись по містах України, ми дали собі слово, якщо здибається котрий з цим бандитом з Коломиї, не дати йому вислизнути.

Але більше за всіх мріяв здибатися з Печерицею Сашко Бобир. Впійманням Печериці він думав загладити ті прикрі промахи, що трапилися з ним під час чопівської тривоги. Скоро наш гарячий Сашко почав просто галюцинувати: Печериця ввижався йому всюди.

По дорозі сюди, до Азовського моря, Сашко двічі ловив Печерицю. Одного разу, коли поїзд стояв у Фастові, Сашко, виглянувши у вікно, раптом хрипло крикнув:

— Ось він, хлопці! Держіть! — і кинувся до виходу.

Чоловік, який прогулювався по перону і якого Бобир помилково вважав за Печерицю, був дуже мало схожий на втікача. Це був згорблений старичок у брезентовому пильовику. Тільки пушисті, руді вуса, може, скидалися на Печеричині.

У Катеринославі, коли ми обідали в буфеті вокзалу, Сашко, мало не перекинувши тарілку, налиту по вінця жирним українським борщем, прохрипів:

— Дивіться! — і ткнув ложкою в напрямі до газетного кіоска.

Біля заскленої вітрини кіоска вибирав листівки чоловік у сірому дорожньому пильовику. Сашко вирішив, що і цей — Печериця. Однак тільки-но пасажир у сірому пильовику обернувся, як вмить з’ясувалось, що це молодий хлопець, на цілу голову вищий за Печерицю…

Ну хіба могли ми, знаючи про дорожні видіння Бобиря, поставитися з довір’ям до його слів!.. І я сказав:

— Ну гаразд, Печериця стояв і пив бузу. А ти що?

— Я подивився — і до вас!

— А чого ж ти його не схопив? Треба було його спійка— ти за комір, ногу ззаду підставити — і на землю.

— Тобі добре говорити! А речі?

— Які речі?

— Які? Наші! Я боявся речі залишити. Він побіжить, я за ним, а речі хто-небудь поцупить.

— А Володька де був?

— Та я не з Володькою їхав, в тому-то й справа. Я з іншим візником приїхав. Володька обдурив нас.

— Стривай, а в нього вуса були? — вирішив я перевірити Сашка.

— Вуса?.. Вусів не було… Вусики. Маленькі такі, як щіточки для гуміарабіку.

— Для того щоб Сашкові сподобатись, він і вуса в парикмахерській підстриг, — ущипливо сказав Маремуха.

— Добре, добре! Смійтесь, коли вам так весело! — буркнув Сашко ображено. — А я от піду куди треба і заявлю.

— Ну, годі тобі, Сашко, нам голови морочити, — лагідно сказав я. — Показуй краще, що на вечерю купив.

— Ось бринза, — цілком покірливо сказав Сашко і розгорнув пергаментний папір, в якому лежав шматок бринзи не менше фунта вагою.

— І оце все? — обурився Маремуха.

— Ні, чого ж усе. Ось іще рибки купив… Не займай, це редиска. Рибка ось тут. — Сашко розгорнув маслянистий папір. — Дивіться, яка рибка маленька! — І він витяг з старої газети три нитки, внизані маленькими копченими рибинками. Рибинки лисніли від жиру і були пузатенькі. — Тюлька називається! — гордо заявив Бобир і, як намисто, підняв на руки в’язки з рибинками.

— Ти б іще менших купив! — буркнув невдоволено Петро. — Сама дрібнота. Хто ж її чистити буде?

— Навіщо чистити? — здивувався Сашко. — Не треба чистити. Її так їдять. Дивись, мені в крамниці показали…

Наш каптенармус зірвав з нитки пару рибинок, що стікали жиром, і послав їх у рот. Пожувавши трохи, Сашко, як фокусник, спершу розкрив рот, а потім сміливо, з головами і шкірою, проковтнув їх.

— Ще апендицитом, чого доброго, захворієш! — сказав Петро. Більше за всі хвороби Маремуха чомусь боявся саме апендициту. Навіть кісточку з вишні і то він боявся проковтнути.

Але наочний приклад Бобиря примусив Петруся забути про хворобу, яка йому загрожувала. Він обережно відщипнув з мотузочки одну рибинку і став жувати її.

— Смачна… — сказав протягом Маремуха. — І кісток зовсім наче немає. Це камса?

— Не камса, а тюлька! — солідно поправив Бобир.

— «Тюлька, тюлька»! — перекривив я Сашка;— А ти бузи не приніс часом?

— Пляшки не було, — сприймаючи мої слова всерйоз, сказав Сашко. — А коли хочеш бузи, після вечері можна сходити. Тут, за рогом, в кіоску продають.

— Слухай, Петрусю, — скомандував я, — біжи вниз, принеси окропу і чашку від хазяйки. Треба бринзу парити.

Поки ми розправлялися з тюлькою, мармурова бринза, віддавши окропові частину солі й гіркоти і пустивши жирні кола, стала м’якою і дуже приємною на смак.

Ми різали її мисливським ножем і їли, запиваючи чаєм, в якому плавали чаїнки.

Повечерявши, ми віднесли вниз посуд і довго мились у дворі, просто біля колодязя. А потім, освіжені, ситі, вернулись у свій мезонін і полягали на високих матрацах.

Вікно залишилось відчиненим. Надворі вже потемніло. Крізь лахміття хмар, що пропливали, зрідка виглядав молодик. Як тільки хмари звільняли місяць, у кімнаті ставало видніше.

— А ви чуєте, хлопці, як тут тихо? — сказав, порушуючи мовчанку, Петрусь. — Ні пострілів, ні свистків. Що значить кордон далеко! На все місто, мабуть, два міліціонери, та й ті сплять…

Агнія Трохимівна дзвеніла внизу посудом. У неї на кухні шипів примус. Мабуть, вона звечора готувала для нас сніданок.

— А ми дурні! — знову обізвався Петро. — Як поступали у фабзавуч, треба було по одній спеціальності йти. Гуртом би тепер в одному цеху працювали. Все ж таки веселіше. А так — розбредемося хто куди…

І знову ніхто з нас Маремусі не відповів. Я зрозумів, що і Бобир, хоч прикидається хоробрим, думає про те, як він буде працювати завтра.

Надворі ставало все темніше й темніше. Знову небо геть-чисто заволокло хмарами, і місяць не виглядав більше. Рівномірний шум близьких хвиль заколисував так, наче ми все ще їхали поїздом…

Біля машинки

— Оце, Науменко, тобі новий напарник! — сказав амінний майстер Федорко, підводячи мене до літнього робітника, який метушився сам собі біля двох формувальних машинок.

Робітник обернувся. Йому було вже років за п’ятдесят.

Високий, сивий, в груботканій полотняній сорочці з підрізаними по лікті рукавами, він здивовано подивився на Федорка.

— Покажи йому, що і як, — сказав майстер, киваючи на мене. — За навчання запишемо тобі по середньому.

— Та що-бо ви, Олексію Григоровичу! Поставте до кого іншого! — спробував заперечити старик, але змінний майстер, обриваючи його, зразу замахав руками:

— Треба, Науменко! Ти. старий формувальник і зобов’язаний зміну вчити.

З цими словами майстер зник за стіною порожніх чавунних опок.

Ми залишились самі. Науменко оглядав мене недовірливо. Особливої радості у нього на обличчі не помітно було. З усього було видно, що йому куди зручніше формувати самому, аніж возитися з учнем та ще відповідати за його