Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Силкуючись не збитися, наслідуючи мого вчителя, я повторював кожен його рух, перевірений і розрахований багатьма роками роботи. Загвинтивши опоку, я, не дивлячись, спритно сипнув на модель жменю суміші, увігнав лезо лопати в купу піску. Набивав я старанно, пританцьовуючи біля машинки, і з такою злістю утоптував пісок, що, здавалось, руки відірвуться од тулуба.

Ображало, що Науменко дивився на мене, як на тягар. Правда, я розумів, що з свого боку він — старий, досвідчений формувальник — можливо, і має рацію. Звичайно, куди приємніше формувати самому, ніж учити якогось новака. Я ще не знав, що означають слова майстра: «запишемо тобі по середньому», але думалось, що, діставши такого напарника, Науменко явно прогадує.

Набиваючи, я відчував, як лоб мій спітнів. Як завжди в таких випадках, я робив занадто багато рухів, пісок насипався в мої черевики, скрипів на зубах. Раз у раз я ловив на собі погляд дяді Васі. Він дивився підозріло, недовірливо, перевіряючи кожен мій рух.

— Можна підіймати? — спитав я.

— Спробуй, — сказав учитель ухильно.

— Підіймаю, — сказав я і, постукавши колотушкою, натиснув рукоятку важеля.

Набита піском опока плавно пішла вгору.

Не встиг я її обдути і зняти, як сусіди засміялись.

— Що це в тебе, молодче, за коржик на моделі лишився? — крикнув мені високий смуглявий сусід.

Глянув під опоку — і гірко стало: до моделі прилипла велика купа піску. Справді, наче коржик! Науменко стояв у мене за плечима посміхаючись.

— А що, весела робітка? — киваючи на мене, сказав дядя Вася моторному, невисокому формувальнику, якого звали Лукою. — Присипочку забув, через те і корж утворився, — пояснив мені Науменко.

Та і без цих слів я зрозумів свою помилку. Поспішивши, я забув притрусити модель сухою присипкою, що лежала на поличці в невеликому мішечку. «Але цей, чорт старий, теж хороший! Бачив мою помилку і не поправив, щоб виставити мене на сміх перед сусідами!»

Коли я вибив з опоки пісок, Науменко сказав:

— Та й модель твоя, мабуть, уже прохолонула. Я давно не зміняв підогрів. Бери кліщі — он за ящиком, — ходімо до коминка.

Тримаючи в руках довгі ковальські кліщі і не знаючи ще толком, для чого вони мені потрібні будуть, я йшов услід за дядею Васею головним проходом ливарні.

Мій учитель ішов рівно, широко ступаючи, нахиливши трохи сиву голову в заяложеній кепці зеленого кольору. Я йшов за ним слідом, як школяр, що завинив. Я розумів, що не радісно, мабуть, на душі у мого вчителя. «От, — певно, думав Науменко, — принесло вихованця на мою голову з якогось там Поділля, а тепер морочся з ним, показуй, учи, замість того щоб самому виконувати справжню роботу!»

Ми йшли, пересікаючи довгий цех якраз посередині.

То там, то тут стукотіли колотушки, стояли позаду машинок гори порожніх іще опок, а готові, заформовані, височіли осторонь на плацу, чекаючи, коли їх будуть заливати.

Під високою цегляною стіною цеху одноманітно шипіли потужні вентилятори, наганяючи всередину повітря. Вони гнали повітря всередину вагранок, роздуваючи брили коксу, плавлячи куски чавуну, навалені зверху через люки. Чавун стікав униз білими струмочками по гарячому коксу, збираючись там, на дні вагранок, рідкою, розплавленою масою, готового вирватися назовні, як тільки горновий проб’є стальною пікою льоток.

— Дивись, дивись, Науменко з новим ад’ютантом потопав! — донеслося з глибини цеху.

Це кричав якийсь ливарник з загорілим і недобрим лицем. Голова його була пов’язана, як у жінки, червоною косинкою.

— Васю, дєтка, поздоровляю з помічником! Давай, давай, може, на підвищення підеш! — закричав він дужче, думаючи, що Науменко зупиниться s ним «побалакати», але мій учитель пішов іще швидше і не зупинився.

Тут же, біля сусідньої машинки, я побачив Тиктора. Без сумніву, і він бачив мене, але удав, що не помічає, наче я був для нього чужою людиною.

Тиктор упевнено накидав в опоку пісок. Він працював удвох з ливарником, голова якого була пов’язана косинкою.

У дворі, осторонь ливарні, палав на вільному повітрі коминок. Так називалась кругла пічка з гратчастими боками, завалена палаючим коксом. Звідусіль із щілин у палаючому коксі стирчали хвостики металевих плиток, що підогрівалися.

— Дивись, де будуть наші. Запам’ятовуй! — сказав Науменко і ткнув у просвіти між розжареними брилами коксу дві товсті, важкі плитки.

— І це кожного разу сюди бігати? — спитав я.

— А то ж як? — здивовано і сердито подивився на мене Науменко.

— Оце так кінці!

— Хочеш чисто формувати — будеш плиту підогрітою держати. Іншого виходу нема! — сказав дядя Вася. Потім він вихопив кліщами покладені ним раніш і вже розжарені до білого плитки. Відчувалося: коли б не прийшли ми зараз за ними, плитки попливли б, як чавун всередині вагранки. — А тепер біжи швидко і засунь їх під машинки! — наказав Науменко, подаючи мені кліщі.

Тримаючи у витягнутих кліщах палаючі плитки, я стрімголов кинувся назад до нашого робочого місця.

«Завод великий, а з цими плитками порядки неважні! — думав я, прожогом пробігаючи через увесь цех. — Невже не можна було ближче коминки поставити?»

Плитки ще були яскраво-червоні, коли я засунув їх у пази під модельним устаткуванням. Скоро мокрий пісок, що лежав на бабіті, посірів і висох. Моделі нагрілись так, що руку довго тримати на них було важко, а Науменка все ще не було. Щоб не гаяти часу, я став набивати на своїй машинці нижню опоку.

Тепер, залишившись біля машинок сам, я почував себе спокійніше. Ніхто не дивився мені під руки. Сусіди поралися десь на плацу, позад своїх машинок, а з боків у нас нікого не було. Очевидно, формувальні станки тут простоювали чи, може, поламані.

«Нехай цей старик походить по цеху, — думав я, набиваючи. — Дещо ми вже і без нього знаємо!»

Друга опока набилась добре. Пісок не прилип до моделі, як першого раву, і я наважився без наказу вчителя, самостійно поставити опоку на плацу. Вона м’яко лягла на піщану подушку, розстаючись з моїми руками.

Потім я кулею примчав до машинки. Обдуваючи гарячу модель повітрям із шланга, я надів запасну раму і став готувати другий низ. Я не думав, що зможу випередити вчителя, але все ж таки вирішив мати хоч маленьку заправку. Я так захопився формуванням, що не помітив, як повернувся Науменко.

— А шишки хто буде ставити? Дядя?

Почувши рядом суворий голос учителя, я здригнувся від несподіванки, і важка трамбівка, змінюючи напрям, з усієї сили вдарила мене по великому пальцю лівої руки.

Удар був страшенний! Сльози виступили у мене на очах, «Ніготь неодмінно злізе!» — промайнула думка.

Хотілося крикнути,