Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Хоча дона Марія з сином так і не завітали, однак і без них атмосфера виявилася напрочуд дружньою. Присутні гості та колишні колеги з ресторану навперебій вітали іменинницю. Побажання були різними. Однак всі у кінці тосту додавали про мирне небо над головою та закінчення війни. У її рідній Україні.

Як же Юлі зараз хотілося опинитися вдома, в їхній старенькій квартирці в Маріуполі, за столом з найріднішими їй людьми. Батьками. А вона й досі не знає, чи жива її мама. Добре, що хоч тата з полону визволили. Який він тепер? Мабуть, схуд, посивів, змучений весь… Ілюзій вона про російський полон не мала - бачила, якими звідти повертаються… Як же хочеться зараз тата обійняти. І тітку Варку. Поцілувати її золоті руки, які невпинно готують їжу теробороні та переселенцям, плетуть сітки та збирають пожертви для військових та цивільних. 

А ще Сергій… Який поки що так і не привітав її. Може, щось сталося? Живий хоч? Здоровий? Хотілося в це вірити. Юля дійсно мала до нього почуття. А ще більше пишалася ним. Його вчинком. Вчинком справжнього чоловіка. Місцевим цього не зрозуміти.

Навіть Антоніо. А що Антоніо? Підсвідомо він вибрав життя із Селією. І хай так! Юлі вже, мабуть, все одно. Сьогодні після дзвінка тата у її підсвідомості міцно закарбувалася думка - її майбутнє не тут. Не у цій сонячній країні з простакуватими та добрими людьми. Не у білому будиночку з помаранчевим дахом на березі безмежного океану. Не в тіні пальм та евкаліптів. 

Її майбутнє - на Батьківщині. У багатостраждальній країні з волелюбними людьми. Серед сліз і горя. Щоденних самопожертв та героїчних вчинків. Навіть якщо іноді тобі не вистачає грошей на чергову сукню чи відпустку на курорті. Навіть якщо сусідки біля під’їзду обговорюють твою занадто відверту спідницю. Навіть якщо взимку мінус двадцять, а влітку плюс сорок. Навіть якщо війна буде затяжною і доведеться виборювати кожен сантиметр своєї землі потом і кров’ю…

Вона ніколи тут не приживеться. При всій підтримці, при всіх знайомих, які вже стали хорошими друзями. Вона обов’язково поїде додому. Рано чи пізно. А поки що вона усміхатиметься теплим побажанням, намагатиметься триматися на позитиві. І віритиме у світле майбутнє. Своє та всіх українців.

*  *  *

Після обіду в “Марінєйру” Мар’яна з Жуао забрали її до себе, щоб розпитати про життя в Лейрії та нову роботу.

- Та нічого і розповідати, - завірила Юля друзів. - Нічні зміни, додатковий заробіток від київських роботодавців. 

- А директор як? Не ображає? - поцікавився Жуао. Він ставився до неї, як до сестри, і завжди готовий був заступитися за неї в разі чого.

- Та ні, - знизала плечима дівчина. - Принаймні, поки. Але якась нездорова цікавість у нього до мене все ж є. Ось і сьогодні мене запрошував на вечерю.

- Ти ж, сподіваюся, не погодилася? - запитала Мар’яна.

- Знайшла відмовку, що у мене зміна нічна. То ж поки що усе добре.

- Якщо приставатиме - дзвони мені, - серйозно мовив Жуао. - Я його швидко на місце поставлю.

- Не сумніваюся, - усміхнулася Юля. - Краще ви розповідайте, що у вас тут нового.

- Та поки що зранку обговорювали дивну поведінку Рауля, - почала Мар’яна, попиваючи ароматну каву. - Але ти ж вже все прояснила. Бо я, грішним ділом, на тебе подумала…

- Ну ти собі уявляєш мене з РАУЛЕМ? - дівчина не могла повірити, що подруга про неї такої думки.

- Та ні ж, - почала виправдовуватися та, очевидно усвідомивши всю абсурдність ситуації. - Просто останнім часом він із Сільвією часто свариться. Вони на роботі майже не розмовляють. Думаю, може у нього все-таки хтось є.

- За це тобі нічого не скажу, - мовила Юля. Про роман Сільвії з братом Рауля розповідати нікому не хотілося. Це не її таємниця, щоб розбовкувати направо-наліво. Крім того, вона чудово знала Мар’яну. Та від такої “смачної” плітки не втримається, щоб комусь не розповісти. А менше за все Юлі хотілося, щоб у двох закоханих були проблеми. То їхнє життя. Нехай розбираються самі.

Після посиденьок у друзів Юля вирішила пройтися пляжем Назаре. День був сонячним, в міру прохолодним. Повітря було сповнене солонуватим запахом океану, ароматом сардин на грилі та щойно змеленої кави. Дівчина відійшла від купки туристів, що мочили ноги в льодяних хвилях, двох закоханих, які, здавалося, не помічали нікого і нічого, та присіла на нагрітий сонцем пісок.

Вітер куйовдив волосся. Бриз приємно охолоджував обличчя. Можна сказати, що день народження вдався. А що там новини? Дівчина відкрила Ютуб. Десятки відео про звільнений Херсон. Ще один привід для радощів. Сльози застилали очі від зворушливих кадрів цивільних з жовто-блакитними стягами та радісних військових, яких зустрічали, як справжніх героїв. Та вони такими і були. 

Юлю настільки поглинули події в Україні, що вона навіть перестала помічати усе навколо. Раптом, біля ніг забігало щось кудлате. Дівчина відвела очі від екрана мобільного і зустрілася поглядом із маленьким грайливим білим песиком. Він підбіг до неї і почав облизувати.

- Дон Кіхот? - не вірячи своїм очам, радісно мовила Юля. - Привіт, маленький! Як ти, друже?

Це ж собака Антоніо. А значить він мусить бути десь побли…

- Вибачте, будь ласка, - почулося з боку. - Він рідко такий з незнайомцями, хоча натура в нього волелюбна.