Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Юля обернулася на голос. Перед нею стояв він. Друг, якого вона так нещодавно втратила. І він й досі її не пам’ятав.

- Нічого, він у Вас милий, - посміхнулася Юля, хоча погляд у неї був сумний. 

- Вибачте, а я Вас знаю? - запитав раптом чоловік. - Обличчя у Вас таке знайоме!

- Мені часто про це кажуть, - відповіла та і підвелася. - Мені вже час йти. Гарного Вам дня! І песику Вашому також.

Вона не стала чекати його відповіді. А розвернулася і швидко почимчикувала у протилежний бік. Менше за все їй хотілося зараз довгих пояснень та пошуку правди.

- Коханий! - почулося позаду. - З ким це ти тут розмовляв?

Цей голос, на жаль, Юля теж швидко впізнала. 

- Та просто Дон Кіхот до дівчини підбіг, приставав до неї. Й обличчя таке знайоме…

- Мабуть, помилився, - швидко запевнила його Селія. - Ходімо до кав’ярні. Я вже вся промерзла. Не бережеш ти мене!

- Йдемо, йдемо, кохана! - поспішив погодитися Антоніо. - А то ти ще…

Що вона там ще Юля вже не почула. Вітер відносив уривки фраз цієї пари якнайдалі від неї. Навіть природа берегла її сьогодні від сумних думок. Значить, дона Марія все ж не наважилася розповісти сину про “невісточку”. Та хіба ж її можна за це винити? Звісно вона, як і будь-яка мати на її місці, берегтиме здоров’я своєї дитини. Краще щасливе забуття, ніж гірка правда, чи не так? Можливо, так і потрібно. Їй давно слід було викинути зі свого серця Антоніо. Краще зосередитися на інших речах. Їй є про що думати. А поки час вже повертатися в Лейрію. Нічну зміну ніхто не відміняв…

*  *  *

Від Сергія повідомлення так і не дочекалася. Щось недобре заповзло в серце і шкребло з середини. Щось трапилося? Засідка? Поранення? А може… В голову лізли найдурніші думки. Щоб трішки відволіктися від них, довелося зануритися у роботу. Її київська фірма якраз нову порцію документів на переклад надіслала, було чим зайнятися.

- Юля, Юля, - почулося десь в глибині холу. - Все ж вирішила решту свого дня народження провести за стійкою реєстрації.

- Як бачите, - відповіла дівчина дону Луїшу, який вже наблизився до неї. - Зайві кошти мені не завадять.

- Тю, то справа була лише в грошах? Одразу б сказала, я б не відраховував оплату за цей день з твоєї зарплатні. Натомість подарували б одне одному чудовий позитивний вечір.

В його словах відчувався якийсь прихований підтекст, а улеслива посмішка здавалася награною та нещирою. 

- Не хотілося б зловживати Вашою добротою, - відповіла Юля якомога привітніше. - Та й підробіток маю. Якраз з нього і донати відправляю в Україну, тож це також було приводом залишитися сьогодні на робочому місці.

- Благородний вчинок, - Луїш підійшов ближче і заговорив тихіше. - Та довго тікати від мене не зможеш.

Чоловік стояв так близько, що Юля навіть відчула його гаряче дихання на своєму обличчі. Він явно був напідпитку і це робило його небезпечнішим. Дівчині стало недобре.

- Та я нікуди й не тікаю, - вирішила віджартуватися, інстинктивно відхиляючись назад. - Як бачите, на своєму щоденному посту.

- Чув, що твій хлопець, до якого бігала в лікарню, тебе й не пам’ятає, - Луїш продовжував гнути свою лінію. - Проміняв українку на португалочку свою.

- Він ніколи й не був моїм хлопцем, - Юлі ця розмова подобалася все менше. Хотілося просто зараз же втекти світ за очі. - Ми були хорошими друзями. А проблеми з пам’яттю при цих травмах - не рідкість, на жаль.

- Так, так… - здавалося, чоловік навіть не слухає її слів, а пильно вдивляється в обличчя та ніби щось для себе вирішує. - А я був би тобі чудовим другом, - нарешті мовив він. - Ніжним, привітним, й ображати нікому не давав.

- Дуже мило з Вашого боку, - голос зрадницьки тремтів, однак на обличчі ні сліду паніки. - Але я вже велика дівчинка, можу і сама за себе постояти і захистити в разі чого.

- Це, звісно, добре, що ти така незалежна. Проте самій у цьому світі так важко… - Луїш поклав свою руку на її та легенько стиснув, а потім пошепки додав: - А зі мною ти можеш мати все… Абсолютно все… Тобі лише потрібно дати згоду на…

У вестибюлі готелю пролунали кроки. Двоє літніх жінок з великими валізами крокували до стійки реєстрації. 

- Завтра договоримо, - прошепотів чоловік, відпускаючи Юлину руку. - Коли твої сусідки по кімнаті на роботу підуть. Я загляну на хвилинку. Він підморгнув приголомшеній Юлі та, привітавшись з жіночками, вийшов з готелю.

Реальність дівчини остаточно перевернулася. Зареєструвавши нових постояльців, вона сіла, схопилася за голову і заплакала. Ось тобі й останній подаруночок на День народження…