Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Так, так, годі нюні розпускати, – посміхнулася Ніночка. – Вмивайся і йдемо святкувати.

– А знаєте, привидів для святкування сьогодні й дійсно достатньо, – мовила Юля. – Ну її, ту кав'ярню! Їдемо у "Марінєйру", я пригощаю. Тим паче, директор колишній теж туди запрошував. Я тільки Мар'янці зателефоную, попереджу, щоб столик нам забронювала.

– Як скажеш, – зраділи жіночки. – Тоді збираймося.

Таксі з українками припаркувалося біля входу до ресторану. На порозі їх вже зустрічала Мар'яна.

– Як добре, що ти все ж вирішила завітати! – мовила вона, міцно притискаючи до себе Юлю. – Ми всі тут за тобою дуже сумували! Бачу, ти з подругами. Заходьте, вас проведуть до столика, – звернулася до жінок і вони зайшли в середину. – Знаєш, – повернулася вона знову до співбесідниці, – а він ще зранку за тобою заброньований, – з цими словами дівчина підморгнула коліжанці.

– Та невже? І хто ж той добродій? Мабуть, Рауль постарався?

– Ага, правда, про свою нічну пригоду ані чичирк.

– А за це звідки знаєш?

– Новий офіціант сьогодні зранку машину з паркінгу твого готелю забирав. Ото б не подумала, що ти з Раулем...

– Та ти що! Це не те, що ти думаєш... – Юлі від несподіванки аж мову відібрало. Не вистачало ще, щоб на колишній роботі пліткували про її "роман" з колишнім босом. Дівчині дуже не хотілося говорити правду, адже вона берегла таємницю Сільвії та Пауло. Але й просто мовчати не вийде.

– А що ж це могло бути тоді? – не могла заспокоїтися коліжанка. Відчувала, що історія не проста.

– Був у місті неподалік від нас, – Юля намагалася говорити без особливих емоцій, щоб не видати себе, – з друзями зустрічався, перебрав зайвого, не хотів за кермо напідпитку сідати, от і залишив свою машину на нашій стоянці. Я йому таксі викликала.

– Ех, – зітхнула Мар'яна, – а я думала, що буде про що попліткувати. Вже й дзвонити тобі хотіла, та Рауль сказав, що у тебе день народження сьогодні й може завітаєш до нас. То я вирішила тебе особисто розпитати.

– Ну от бачиш, – відмахнулася від неї дівчина. – Навигадувала собі зайвого. Фантазія у тебе – дай боже... Пішли краще всередину, хочу з колишніми колегами привітатися, та й Ніночка з Любочкою мабуть мене зачекалися.

– І не тільки вони, – вже вдруге за сьогодні підморгнула їй Мар'яна. –

 Ти коли мені зателефонувала годинку тому, я зробила декілька дзвінків. Тому, думаю, тебе зараз чекає сюрприз.

*  *  *

В загальному залі “Марінєйру” було шумно. Коли Юля переступила поріг ресторану, усі присутні на мить замовкли, а потім пішли вітати іменинницю. Стільки знайомих облич! Норовлива Ракель з її чоловіком Педро, індійці Віван та Амар, Слава з Ларисою. Усі вони посміхалися, бажали дівчині довгих років життя та безмежного кохання. Прийшли й Віра з Мігелем, щасливі та закохані. У подруги вже був ледь помітний животик.

- Що я бачу!? - сплеснула вона руками й одразу ж відвела подругу в бік. - Це те, про що я думаю?

- Так! - ледве стримуючись, щоб не стрибати, прошепотіла Віра. - У нас буде дитинка! Поки що ще рано говорити, другий триместр щойно почався. Але ми щасливі…

- Вітаю! - зраділа та. Подруга дійсно заслуговувала на щастя. - І мовчала ж! Партизанка! Оце так новина на мій День народження. А мені це свято починає подобатися все більше і більше.

- Мені також! - почулося за спиною. Юля обернулася на голос і побачила радісне обличчя Жуао. - Без мене вже почали святкувати?

- Та куди ж без тебе? - запевнила її жартівливо Мар’яна, яка теж приєдналася до розмови. - Тільки тебе і чекали. А ще має дона Марія прийти з Антоніо.

- Антоніо? - Юля давно не чула це ім’я. Вона вже змирилася, що її колишній вчитель португальської та друг (а може і більше, ніж друг…) не пам’ятає її та всього, що між ними було. - А у нього що, пам’ять повернулася?

- На жаль, ні, - мовила Віра. - Чула, що його та вертихвістка Селія так обкрутила, що він і глянути на когось іншого боїться. Весь час з ним проводить, всюди його супроводжує. Накинулася на бідного чоловіка, як вовк на овечку. 

- Аби йому було добре, - тихо сказала Юля, але в душі з’явилося якесь неприємне відчуття. - А щось чути про Надію та Руслана? - запитала, аби лише тему розмови змінити.

- У Харкові вже, - відповіла Віра. - Щасливі, що на рідній землі. Хоч і небезпечно ще там, як і в будь-якому місті України, однак вони зовсім не жалкують, що повернулися.

До дівчат підійшла Сільвія. 

- Ну що, іменинниця, готова свято починати? - вона хитро посміхнулася. - Столи накриті, народ чекає.

- Так, так, уже йдемо, - запевнили її дівчата.

Обід виявився дійсно святковим. Рауль бігав залою та віддавав накази офіціантам. Сьогоднішньої ночі ніби і не було. Сільвія боялася навіть глянути на Пауло, щоб не видати їхню таємницю. А той просто тихо до себе усміхався. Видно, що любить жінку брата. Чи щасливий він? Хто зна. Кохання - річ складна. Сільвія ніби його, а ніби й ні. Юля лише сподівалася, що ситуація скоро розв’яжеться якнайкраще, і бажано, щоб ніхто при цьому не страждав. Та хіба це можливо?...