Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Нема за що, – люб’язно відповіла дівчина. – Сподіваюся, що завтра, тобто вже сьогодні у Вас все буде гаразд!

– А ось і я з вазою! – радісно мовив Луїш. – Доброї ночі! – звернувся до гостя.

– Доброї! Я вже йду! – Рауль почимчикував до виходу, але вже на порозі обернувся:

– Приходь до нас святкувати сьогодні, всі тобі зрадіють! Бережіть її, – це вже до директора. – Вона гарна працівниця!

– Та хіба ж я не знаю? – хитро примружився той.

*   *   *

Решта ночі пройшла без особливих пригод. Директора вдалося спекатися достатньо швидко. Проте для цього Юля була змушена пообіцяти, що подумає над його пропозицією щодо спільної вечері. Ближче до ранку, з номера вийшли “таємні коханці”. Вони пообіцяли віддячити дівчині й запрошували її відсвяткувати свій день народження у “Марінєйру”. Та в українки все ж були сумніви щодо всієї цієї метушні навколо неї та її “особливого” приводу.

Здавши свою зміну, Юля нарешті зайшла до кімнати і тихенько, щоб не розбудити сусідок, пішла приймати душ. Вона стояла біля дзеркала і дивилася на своє відображення. Нічна робота все ж давалася взнаки. Темні кола під очима, змарнілий погляд, бліда шкіра. Може ну його, цю роботу? Повернеться в Україну, в Київ. Там завжди знайдеться, що робити. Чула, що її компанія повернулася у столицю. Вже й з кількома колегами розмовляла. То що ж її тримає тут? Відсутність житла? Так, квартири, яку знімала до війни, вже нема. Згоріла вщент під час обстрілів. Проте й іншу неважко знайти. Антоніо? Він її навіть не пам’ятає. Друзі? Так і вдома їх залишилося багато. А ще там Сергій... Щось він обіцяв привітати, а повідомлень від нього немає...  Може, щось трапилося? Та ні, мабуть, просто часу немає, або боїться розбудити. Думає, сплю ще...

Думки роїлися в Юліній голові й не давали зосередитися ні на чому конкретному. Вирішила прийняти душ і лягти відпочити. Гарячі струмені води забрали з собою втому, розслабили тіло та на деякий час призупинили внутрішній монолог.

Дівчина вийшла з ванної кімнати та тихенько лягла у своє ліжко. Щойно голова торкнулася подушки, вона пірнула у глибокий сон без сновидінь. Проте, ненадовго. Її розбудив дзвінок мобільного.

– Юлічко, з Днем народження! – почувся в слухавці знайомий радісний голос.

– Дякую, тітонько! – мовила сонно. – Не забули!

– Звісно ні! Ображаєш! Маю чудові новини!!!

Дівчина протерла ще сонні очі та позіхнула.

– Серйозно? Які ж?

– Доню, привіт! – цей ніжний тембр вона не чула вже цілу вічність.

– Тату! – сон як рукою зняло. Очі наповнилися слізьми. – Тату! Як? Що? Де?

– Дитинко, мене обміняли. Був у полоні увесь цей час. Щойно повернулися в Україну і пройшли обов’язковий медогляд, взяв квиток до Львова і приїхав ось до Варки.

– Як ти себе почуваєш?

– Могло б бути й гірше, – мовив якось сумно. – Але досить вже про мене! Сьогодні твій день! А я навіть подарунок не можу тобі передати!

– Про що ти кажеш? Ти! Ти мій найкращий подарунок! Не хвилюйся, скоро побачимось!

– Доню, не спіши сюди, – голос батька був ніжним та турботливим. – Обстріли ніхто не відміняв. Ходять чутки, що зима буде важкою, будуть обстріли інфраструктури. Мені буде спокійніше, якщо знатиму, що ти у безпеці. Побудь хоч до весни за кордоном. 

– Але як же ти там без мене??

– Я ж не мала дитина. Та й Варка за мною приглядатиме.

– Ти дійсно вважаєш, що мені потрібно лишитися тут?

– Так, моє сонце, я дійсно так вважаю. 

На задньому фоні почулися якісь радісні крики.

– Що у вас там коїться? – запитала Юля.

– Сьогодні наші війська увійшли до Херсону, доню!

*   *   *

Інтернет просто кричав заголовками про звільнений Херсон. Сотні відео щасливих місцевих жителів, зібрання на площі, військові в автівках. Справжній подарунок на Юлин день народження. А ще рідний татусь вдома й у безпеці! Дійсно, є привід святкувати.

– Ну от бачиш, – раділа Ніночка. – А ти казала, настрою немає!

– Та вже є, – посміхалася Юля. – Куди йдемо?

– Та ми тут з Любочкою порадилися і вирішили далеко не ходити. В кав'ярню за рогом. Подумали, що гроші краще витратити з користю.

– Ви про що, дівчата? Мені не потрібно від вас жодних подарунків. Вистачає, що ви - поруч.

– Не видумуй, – заперечила Любочка. – Ось! – І вона простягнула дівчині конверт. У ньому лежав квиток на літак до Варшави з відкритою датою.

– Боже! Це ж... Не варто було... – Юля розгубилася і їй забракло слів.

– Поїдеш, коли дійсно відчуєш потребу. Хочеш завтра, а хочеш – через рік. Від Варшави до Львова, кажуть, автобуси ледь не щогодини ходять.

– І жодних нам "не варто", – додала Ніночка. – Ми ж твої подруги, все розуміємо.

На очах дівчини вже вкотре за сьогодні виступили сльози.