Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

*   *   *

Парою, що зайшла у вестибюль, виявилися Пауло і Сільвія, за таємним коханням яких дівчина спостерігала вже не один тиждень.

– Доброї ночі, Юля, – привітався чоловік. – Нам як завжди. Бронювання на ім’я Діого Сілва.

– Ваш номер вже чекає на вас, – посміхнулася та до гостей та передала йому ключ від кімнати.

– А що за букет такий красивий? – поцікавилася Сільвія. – Це тобі хтось подарував?

– Так, щойно директор приніс, – зніяковіло відповіла дівчина. 

– Є привід?

– У мене сьогодні день народження… 

– Нічого собі, оце так несподіванка, – Пауло посміхнувся. – А ми й не знали! Принесли б тобі подарунок. 

– Та що ви, це зовсім не обов’язково, – відмахнулася Юля. – Я й не святкуватиму особливо. Мої співмешканки мене у кафе запросили, а так більше нічого й не робитиму. Не той настрій…

– Даремно ти так, – мовила жінка. – Впевнена, що є багато людей, які захочуть тебе привітати у цей особливий день. А ти їм цієї можливості не даєш.

За дверима почувся різкий звук гальм. До готелю під’їхала автівка. І хоч на дворі була ніч, а світло ліхтарів було неяскравим, усі троє відразу її впізнали. Це була машина Рауля, власника «Марінєйру» та чоловіка Сільвії.

– Біжіть у номер, швиденько! – дівчина зорієнтувалася першою. 

Коханці побігли до сходів, а через секунд десять у вестибюль залетів розчервонілий чоловік і відразу ж побіг до стійки реєстрації. Він був трохи спітнілим і важко дихав. А ще від нього за кілька метрів несло алкоголем.

– Де вони? – не привітавшись, крикнув Рауль.

– Доброї ночі, сеньйор, – Юля намагалася бути чемною і стриманою. – Чим я можу Вам допомогти?

– Сюди щойно повинні були зайти двоє, де вони? – повторив питання.

– Я вибачаюсь, але, по-перше, вночі сюди ще ніхто не заходив, а по-друге, навіть якби і заходив, я не маю права розголошувати подібну інформацію.

– У тебе такий акцент дивний, – чоловік пильно розглядав адміністраторку. – Ти мені когось нагадуєш…

– Сеньйор Рауль, я працювала у Вас офіціанткою, – відповіла дівчина.

– Точно, – він ляснув себе по чолу, – Юля! Це ти! Я й не знав, що ти саме в цей готель влаштувалася. Як тобі тут?

 Здавалося, що на мить колишній роботодавець забув про справжню причину свого приходу.

– Не жаліюся, – приязно посміхнулася та. – Робота нічна, але я вже звикла.

– А про тебе часто усі згадують. Хорошою працівницею була. Може назад повернешся? Для тебе завжди місце знайдеться!

– Дякую за пропозицію, та я вже звикла тут.

– Ну як хочеш, – чоловік знизав плечима. – Ой, я чого приходив? Не хочу тобі тут душу відкривати, але обставини змушують. Ми сьогодні з Сільвією посварилися. Наговорив їй зайвого. Точно не пам’ятаю, але, певне, й руку трішки підняв. Вона вибігла з дому, не давши мені перепросити за свою поведінку. Я з горя напився. А потім пішов її шукати. Та Сільвії ніде не було. Ноги понесли мене до брата – хотів попросити його про допомогу. Але ще не дійшовши до будинку, побачив як вони з моєю дружиною виходять з дому та сідають в машину. Я тоді побіг за своєю автівкою й помчав за ними. Не наздогнав, але помітив, що вони сюди завернули.

– І Ви бачите на нашій парковці транспортний засіб Пауло? – обережно запитала Юля.

– Ні… – розгублено відповів чоловік. – Але куди ж вони могли подітися? В цей час тут поблизу лише ваш готель відчинений.

– А Вам не спадало на думку, що з Вашим братом могла бути не Сільвія?

– Як це не вона? – здивувався той. – Вона, вона! Я її на власні очі бачив!

– А може зір Вас обманув? – продовжувала сіяти сум’яття в його душі дівчина. – Надворі ніч, Ви напідпитку. Могли і переплутати.

– Міг… – вже не так впевнено мовив Рауль.

– Не здивуюся, якщо все це Вам взагалі привиділось. І взагалі, дарма ви за кермо п’яним сідали. Це ж небезпечно! Давайте я Вам краще таксі викличу? – запропонувала наостанок.

– Так а з машиною моєю як?

– Поставите на нашу стоянку, – заспокоїла його дівчина. – А зранку приїдете й заберете. Або когось із працівників ресторану за нею пришлете.

– То ти точно тут Пауло з моєю дружиною не бачила? – подивився підозріло.

– Якби бачила, хіба б Вам не сказала? – Юля відчувала, що він купився на її переконання.

– Ну так, так… А що це в тебе за квіти стоять такі гарні?

– У мене сьогодні день народження, – усміхнулася зніяковіло. І дався всім їм цей букет? Потрібно його негайно забрати з поля зору.

До стійки реєстрації вже йшов Луїш з вазою.

«Забарився», – подумала Юля. – «А може то й на краще. Навіщо йому бути свідком цієї драми».

– Ну тоді прийми мої вітання! Турбувати тебе більше не смію. Викликай таксі, – махнув рукою. – Почекаю надворі, а поки машину до вас на стоянку зажену. Дякую за все!