Вадим Мороз - Всесвіт Початок, Вадим Мороз

Тим часом він намагався діяти так, ніби він завжди був вдома. Дуже швидко будинок наповнився друзями та знайомими: усі прийшли майже одночасно, як і було запрограмовано в аудіо повідомленні Костянтина. Потім він повернувся до них і почав промову, відчуваючи, як хвилювання переповнює його.

— Вітаю вас, усі мої друзі та колеги! Я дуже радий бачити кожного з вас у себе вдома і маю можливість провести з вами ще трохи часу. Тож насолоджуйтесь моментом так само, як і я, — сказав Костянтин, відчуваючи, як радість переповнює його серце.

Час спливав дуже швидко. Костянтин встиг поспілкуватися з усіма. У багатьох з’явилися сім’ї, діти, деякі з них збиралися йти на війну, інші намагалися уникнути її. У всіх була тривога, адже кожен усвідомлював, що день може стати останнім. Назвати цей вечір гарним було б неможливо, адже всі були налякані, переживали за свої сім’ї, та розмовляли за вже втрачених знайомих і близьких у цій війні, за близьких, яких більше немає. Тож святковий настрій був далекій від реальності. Костянтин і не збирався святкувати — він просто хотів провести ще трохи часу з друзями, які ще пам’ятали його.

Ніхто з гостей навіть не помітив, що в будинку немає жодної пам’ятки про Костянтина чи Мілану. Але так і було задумано. Раптом до нього підійшов Домінік.
— Друже, можна тебе на хвилинку? — запитав він, озираючись навколо.
— Так, звичайно, — відповів Костянтин, відчуваючи легке збудження.

Домінік узяв пару келихів для бурбону та декілька сигар з коробки, яку приніс із собою, і вони вийшли на подвір’я. Присівши за столик, Домінік налив бурбон у келихи та, даючи Костянтину сигару, промовив:
— Це одні з найкращих кубинських сигар Cohiba Behike. Тільки відчуй цей запах і смак.

Костянтин усвідомлював, що мусить підіграти Домініку, адже все це більше не мало для нього ніякого значення. Він підкурив сигару і взяв до рук бокал із бурбоном.
— Так, друже, це неймовірно! А смак... ммм... — сказав Костянтин, намагаючись надати своїм словам щирості.

— Слухай, я тебе знаю дуже давно, ще зі школи, — продовжував Домінік. — Добре, що з тобою все гаразд, але я не можу не помітити, що щось відбувається. Ти спілкуєшся з усіма, ніби в останній раз. Що ж насправді відбувається?

Лише в цей момент Костянтин вирішив заспокоїти друга, коли раптом помітив ракету “С-300”, яка летіла в їхньому напрямку. Костянтин швидко підвівся, миттєво зосередився на ній і почав розбирати її своїми здібностями. Розібрана ракета впала прямо на подвір’ї Костянтина, і від сильного удару у Домініка випала сигара з рота, а келих із бурбоном розбився об землю.

— Ти… що, яяак… це неее можливо! Цього не може бути! — вражено вигукнув Домінік, намагаючись усвідомити те, що сталося.

Костянтин зрозумів, що час настав. Він підійшов до Домініка, поклав йому руку на плече і почав стирати з пам’яті все, що той знав про нього. На очах Костянтина виступили сльози, і, звертаючись до друга, він тихо сказав:
— Все гаразд, друже, все буде добре.

Після цього Домінік розвернувся і мовчки пішов додому, не ставлячи жодних питань. Вдома він дістав усі фото та відео, на яких був Костянтин, і почав спалювати їх на подвір’ї.

Те саме Костянтин зробив з усіма, хто був у його будинку. Він так запрограмував, щоб усі уникали війни і намагалися залишатися якомога далі від неї, залишивши за кожним право самостійно вирішувати, як діяти. Незабаром Костянтин опинився в порожньому будинку, і його переповнювали думки про те, як зупинити цю жахливу ситуацію, яким чином можна зробити це без жертв, без насильства з його боку.

Костянтин сів у крісло і задумався над тим, як зупинити цю безглузду війну. Він усвідомлював, що Російська Федерація, яка розпочала конфлікт на континенті, навряд чи зупиниться, навіть якщо проти неї застосувати силу. Це змусило Костянтина розглянути інший підхід. Він вирішив зануритися в нейромережу та взяти під контроль всю грошову економіку, ядерну зброю та відключити контроль всієї техніки та всю інфраструктуру заганяючи до кам’яного віку всю державу РФ . Звісно, досягти 100% контролю через нейромережу було неможливо, але Костянтину вистачало і 80%. Це давало йому можливість серйозно вплинути на ситуацію. Після роздумів він усвідомив, що йому необхідно зустрітися з головнокомандуючим Росії, і не став зволікати.

Двадцять перше липня дві тисячі двадцять другого року, 1:14.
Костянтин вийшов на подвір'я, активував свої здібності, регенеруючи силу теорії струн, що стосувалася гравітації, і злетів у повітря з неймовірною швидкістю. Пролітаючи над лінією фронту, він зупинився серед хмар, аби залишитися непоміченим. З висоти він спостерігав, як люди знищують одне одного за наказом єдиної особи. Це було справжнє жахіття — така потужність насильства, спрямованого на мирних людей. Костянтин усвідомлював, що не може втручатися та забирати життя, адже помилкове рішення могло призвести до ще гірших наслідків.

Поглянувши в бік Москви, він зробив ривок у цьому напрямку. За кілька хвилин Костянтин уже був над містом, де почав шукати ауру диктатора. Він швидко її знайшов. Приземлившись на території Кремля, його одразу помітила охорона, яка почала збігатися з зброєю та погрожувати йому. Проте Костянтин, використовуючи телекінез, змусив їх заціпеніти. Він рухався до кабінету президента, на своєму шляху ще багатьох затримуючи в тому ж стані. Чим більше їх ставало, тим складніше йому було утримувати їх у такому стані. Нарешті, зайшовши до кабінету, Костянтин заблокував двері. Як тільки він повернувся до президента, той гучно заговорив.

— Ты кто такой? И что тут делаешь? Пошел вон с моего кабинета! — пролунав голос президента РФ, сповнений агресії та відрази та вперше президент РФ був дуже наляканий.

Костянтин зрозумів, що з цією людиною розмовляти як з рівним не вийде. Тому він змусив президента сидіти і слухати його, не маючи можливості заперечити, поки йому це не дозволять. Президент дивився на Костянтина з переляканими очима, але жодного слова не міг вимовити, незважаючи на всі свої спроби.