Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Із цими словами вона перетнула кімнату, зупинилася біля своєї подруги і… якраз тієї миті це й сталося!
Спалах полум’я у вікні, шипіння кулі. Відтак знову постріл, стогін і звук падіння знадвору…
А по руці Фредеріки, яка втрималася на ногах, збігає тоненька цівка крові…
Розділ двадцятий
Вихід «J»
Усе це відбулося так раптово, що якусь мить ніхто не міг збагнути, у чім річ.
А відтак, нестямно щось вигукнувши, Пуаро підбіг до вікна. Челленджер не відставав від нього.
За хвильку обоє повернулися, несучи обм’якле тіло людини. Коли вони обережно опускали його в просторе шкіряне крісло, стало видно лице, і я скрикнув:
– Обличчя… обличчя за шибкою…
Це був той самий чоловік, якого я помітив, коли він зазирав до нас напередодні ввечері. Я одразу ж його упізнав. А ще збагнув, що, кажучи про це лице «нелюдське», я перебільшував, як і побоювався Пуаро.
А втім, було в ньому щось таке, що виправдовувало це моє враження. Воно здавалося обличчям кінченого – відщепенця, якому не місце серед нормальних людей.
Бліде, змарніле, розбещене і радше схоже на маску, неначе всяка одухотвореність дуже давно полишила його. А по щоці стікав струмочок крові.
Фредеріка повільно попростувала вперед і зрештою підступила до крісла.
Детектив загородив їй дорогу.
– Вас не поранено, мадам?
Та похитала головою.
– Куля подряпала мені плече, оце й усе.
І, м’яко відсторонивши мого друга, вона схилилася над чоловіком у кріслі.
А той, піднявши повіки, побачив, що зверху дивляться її скеровані на нього очі.
– Цього разу я, сподіваюся, покінчив із тобою, – глухо і злостиво гаркнув він, а відтак його голос зненацька змінився й зазвучав по-дитячому: – Ох, Фреді! Я не хотів… не хотів… Ти завше була така добра до мене…
– Все гаразд…
Вона опустилася навколішки поруч нього.
– Я не хотів…
Тут його голова безсило повисла. А речення так і лишилося незакінченим.
Місіс Райс звела погляд на Пуаро.
– Так, мадам, він мертвий, – делікатно промовив той.
Жінка повільно підвелася з колін і стояла, дивлячись на покійника. Однією рукою вона торкнулася його чола, здавалося, жалісливо. А відтак, зітхнувши, обернулася до решти.
– Він був моїм чоловіком, – тихо сказала вона.
– «J», – півголосом вирвалося у мене.
Пуаро вловив мою репліку, і коротко кивнув на знак згоди.
– Так, – м’яко підтвердив він. – Мене весь час не полишало відчуття, наче без «J» не обійшлося. Я з самого початку це казав, хіба не так?
– Він був моїм чоловіком, – повторила свої слова Фредеріка. У її голосі звучало страшенне виснаження. Вона практично впала на стілець, який приніс для неї Лазарус. – Чому б мені й не розказати вам усього, що вже тепер…
Він… зовсім опустився… бо був кінчений наркоман. Та ще й мене підсадив на наркотики. Я боролася зі своєю залежністю, аж відколи пішла від нього. І нарешті… сподіваюся… майже кинула. Але мені це далося нелегко. Ох, просто жах, як нелегко. Ніхто й гадки не має наскільки!
Я ніяк не могла його здихатися. Він раз по раз з’являвся, вимагаючи грошей… погрозами. Таким собі шантажем. Якщо я не дам грошей, він, мовляв, застрелиться – цим він завжди погрожував. А відтак став лякати, що застрелить мене. Він не відповідав за свої вчинки – збожеволів… здурів…
Гадаю, саме він застрелив Меґґі Баклі. Хоча, звичайно, ненавмисно – вочевидь думав, що то я.
Мені, напевно, слід було про все розповісти. Але ж я, зрештою, не була переконана. А через ті випадки з Нік ще й мимоволі стала думати, що, може, то й не він. І це робота когось зовсім іншого.
А далі… якось одного дня я побачила на столі мсьє Пуаро уривок папірця з його почерком – клапоть листа, якого він мені прислав. І зрозуміла, що по цьому сліду йдуть.
Відтоді в мене з’явилося відчуття, що все це – просто питання часу…
От тільки щодо тих цукерок не збагну. Нащо йому було отруювати Нік? Хоч скільки я над цим не билася, а все ж не розумію, яким боком він міг бути до цього причетний…
Вона зарилася обличчям у долоні, але відтак прибрала руки і з якоюсь зворушливою вичерпністю додала:
– Ось і все…
Розділ двадцять перший
Під маскою «K»
Поруч неї як із-під землі виріс Лазарус.
– Люба моя… – прошепотів він, – люба…
А Пуаро підступив до буфета, налив у келих вина і підніс їй – і не відходив, доки вона не випила.
Фредеріка повернула йому фужер і всміхнулася.
– Тепер я в нормі, – сказала вона. – Як… як нам краще повестися далі?
І подивилася на Джеппа, але інспектор похитав головою.
– Я тут у відпустці, місіс Райс. Просто роблю послугу давньому другові – та на тому й усе. Цією справою опікується місцева поліція.
Жінка перевела погляд на детектива.
– А ви, мсьє, опікуєтеся місцевою поліцією?
– О! Quelle idée, Madame![133] Я лише скромний консультант.
– Мсьє Пуаро, – втрутилася і Нік, – чи не можна це якось замовчати, щоб усе було шито-крито?
– Вам справді цього хочеться, мадемуазель?
– Еге. А я, зрештою, – найзацікавленіша особа. Адже нових замахів на мене вже не буде…
– Так, це правда. Замахів на вас більше не буде.
– Вам згадалася Меґґі? Але ж, мсьє Пуаро, її ніщо не воскресить… не поверне. І коли ви зробите всі ці події надбанням громадськості, то тільки накличете на голову Фредеріки ціле море страшної ганьби та страждань, а вона цього не заслуговує.
– Гадаєте, не заслуговує?
– Звісно, що ні! Я ж вам із самого початку казала, що в неї не чоловік, а худобина. А цього вечора ви й сам переконалися, що то за тип. Ну й от, тепер він мертвий. Тож нехай би на тому і казці кінець… Ніхто ж не заважатиме поліції шукати, хто застрелив Меґґі – просто нікого не знайдуть та й заспокояться.
– Тож ваше слово, мадемуазель, таке? Нехай все буде шито-крито?
– Так. Будь ласка. Ну будь ласочка. Ох, прошу вас, мсьє Пуаро… золотенький…
Мій друг повільно озирнувся довкола.
– А ви всі що на це скажете?
Кожен висловлювався по черзі.
– Згода, – промовив я, коли Пуаро поглянув на мене.
– Я теж такої думки, – сказав Лазарус.
– Так буде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті», після закриття браузера.
