Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

непомітно в затемненій квартирі на Шпорковій минали години. Під вечір, коли я прощався з Верою, тримаючи її невагому долоню у своїй руці, вона раптом пригадала, як Аґата в день мого від’їзду з вокзалу імені Вільсона, після того, як поїзд зник із очей, обернулася до неї й промовила: «Ще минулого літа ми від’їздили звідси в Марієнбад. А тепер, куди ми поїдемо тепер?» Ця ремінісценція, на яку я тоді не звернув особливої уваги, трохи згодом так оволоділа моїми думками, що того ж вечора, незважаючи на те, що зазвичай я нікому не телефоную, я набрав номер Вери зі свого острівного готелю. Так, сказала вона своїм зовсім тихим від утоми голосом, свого часу, влітку 1938 року, ми всі гуртом були в Марієнбаді, Аґата, Максиміліан, вона сама і я. Це були три чудові, просто благодатні тижні. Всі ті надто огрядні й надто худорляві курортники, що страшенно повільно прогулювалися по території зі своїми поїлками, випромінювали, як одного разу мимохідь зауважила Аґата, щось неймовірно миролюбне. Ми зупинилися в подвійному номері пансіону Osborne-Balmoral, що розташовувався одразу за готелем Palace. Вранці ми зазвичай ходили приймати ванни, а по обіді влаштовували безкінечні прогулянки околицями містечка. Про цю літню відпустку, під час якої мені було всього чотири роки, я не зберіг жодного спогаду, сказав Аустерліц, і, можливо, саме тому, коли значно пізніше, наприкінці серпня 1972 року я знову був там, у Марієнбаді, то не мав жодних інших відчуттів, окрім сліпого страху перед можливою зміною на краще в моєму житті. Марі де Верней, з якою я листувався з часу мого перебування в Парижі, попрохала мене супроводжувати її під час поїздки до Богемії, де вона сподівалася знайти різноманітні додаткові матеріали для своїх досліджень з історії архітектури європейських водолікарень і, як я можу тепер стверджувати, сказав Аустерліц, вивільнити мене з моєї самоізоляції. Все було організовано нею якнайкраще. Її двоюрідний брат, Фредерик Фелікс, аташе французького посольства в Празі, послав за нами на летовище велетенський лімузин Tatra, яким нас завезли просто в Марієнбад. Дві чи три години сиділи ми в м’якому салоні автомобіля, що мчав на захід через безлюдний край переважно рівним, як нитка, шосе, часом спускаючись у долини, а потім знову підіймаючись на широкі плато, з яких можна було дивитися далеко-далеко вперед, аж туди, як казала Марі, де Богемія межує з Балтійським морем. Часом ми проїздили повз порослі синюватими лісами гірські хребти, які вирізнялися гострими, як пилка, зубцями на тлі однорідного сірого неба. На дорозі майже не було руху. Тільки зрідка нам назустріч виїжджала невелика легкова машина або ж на одному з довгих підйомів нам доводилося переганяти яку-небудь вантажівку, що повільно повзла вгору. І постійно, зберігаючи ту саму дистанцію, ще з Празького аеропорту за нами слідували два мотоциклісти в одностроях. Вони мали на собі шкіряні шоломи та чорні захисні окуляри, а над правим плечем у них із-за спини трохи навскоси визирали люфи карабінів. Обидва непрохані супровідники виглядали дуже моторошно, сказав Аустерліц, особливо коли в одному місці ми переїхали через хребет і спускалися вниз, і на якийсь час вони зникли з поля зору, щоб невдовзі з’явитися проти світла у вигляді ще загрозливіших тіней. Марі, яку не так просто було залякати, тільки сміялася й казала, що ті двоє темних вершників, найімовірніше, є почесним ескортом, який надають всім відвідувачам ЧССР, що прибули з Франції. Коли ми вже під’їздили до Марієнбада, на дорозі, що пролягла між порослими лісом пагорбами й постійно тяглася в долину, вже зовсім стемніло, а ще я пригадую, сказав Аустерліц, як мене охопило почуття легкого неспокою, коли ми виїхали з-за сосен, які росли впритул до будинків, і беззвучно прошмигнули до містечка, заледве освітленого кількома ліхтарями. Автомобіль зупинився поряд із готелем Palace. Марі ще перемовилася про щось із водієм, поки він вивантажував наші речі, а потім ми зайшли до фойє, яке, так би мовити, побільшував удвоє цілий ряд настінних дзеркал, — там було так безлюдно й тихо, що здавалося, ніби вже давно за північ. Збігло трохи часу, поки портьє за стійкою відклав своє читання, щоб звернутися до пізніх гостей із ледь чутно промимреним Dobrý večer. To був страшенно худющий чоловік, і хоча на око йому було не більше сорока, першим, що впадало в око, були глибокі зморшки на його чолі, які дивовижно розходилися як віяло над його носом, і так і не промовивши більше ні слова, він у неймовірно сповільненому темпі, — ніби рухався в надто густій атмосфері, — виконував усі необхідні формальності: попрохав наші візи, погортав паспорти, а потім і свою реєстраційну книгу, після чого гачкуватим почерком зробив якийсь довгий запис у зошиті в клітинку, дав нам заповнити анкети, пошарудів у шухляді й видав ключа і врешті, подзвонивши у дзвінок, викликав якогось кривого прислужника, вбраного у мишачо-сірий нейлоновий халат, який сягав йому до колін. Так само, як і головний портьє на рецепції, той був охоплений якоюсь хворобливою втомою, що сковувала всі його рухи. Поки він з нашими двома легкими валізами підіймався поперед нас на четвертий поверх, — патерностер[78], на який Марі звернула мою увагу, щойно ми зайшли до вестибюля, вже давно не працював, — він уже зовсім вибився з сил, і як альпініст, що насилу долає останній важкий підйом перед вершиною, став робити паузи, і ми, вслід за ним, зупинялися на кілька сходинок нижче. По дорозі нагору нам трапився ще один прислужник, вбраний у такий самий робочий халат, як і його колега, і я подумав собі, сказав Аустерліц, що такий одяг мали, мабуть, усі працівники курортних готелів, які були в державній власності; він сидів на стільці на найвищому сходовому майданчику і, звісивши голову, дрімав, а поряд із ним на підлозі лежав піднос із розбитою склянкою. Кімната, яку для нас відчинили, мала номер 38, то було велике, подібне до салону, приміщення. Стіни були оббиті парчею кольору бургундського вина, яка в деяких місцях сильно потерлася. Так само, як і портьєри, ліжко в алькові з білими подушками, химерно виставленими сторчма, здавалося, належало минулому часу. Марі відразу взялася облаштовуватися, повисувала всі шухляди, зайшла у ванну кімнату, покрутила для перевірки крани, масивний старомодний душ і уважно оглянула кожен закуток. Дивно, врешті сказала вона, загалом усе гаразд, але, здається, на письмовому столі вже роками не витирали пил. Яке ж може бути пояснення, поспитала вона мене, сказав Аустерліц, цьому незвичайному феномену? Може, у письмовому столі ховаються