Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

та тіні Аґати й Вери, коли вони через сніг тягли навантажені санчата до ярмаркового павільйону Голешовіце. Лише під ранок я ненадовго заснув, але навіть тоді, за цілковито згаслої свідомості, вервечка картин не обривалася, навпаки, вони ущільнилися, перетворившись на кошмар, у якому переді мною, вже й не знаю з якого дива, сказав Аустерліц, постало посеред зруйнованої місцевості північнобогемське місто Дукс[77], про яке мені нічого не було відомо, окрім того, що тут у замку графа Вальдштайна останні роки свого життя провів Казанова, займаючись написанням своїх мемуарів, а також численних математичних і езотеричних трактатів та фантастичного роману в п’яти частинах під назвою «Ікозамерон». У своєму сновидінні я бачив старого гульвісу, який зсохся до розмірів підлітка, він сидів в оточенні рядів фоліантів із корінцями, тисненими золотом, з бібліотеки графа Вальдштайна, що налічувала сорок тисяч томів, сидів наодинці, схилившись над своїм робочим столом у безрадісні пообідні години листопада. Напудровану перуку він відклав убік, а його власне, рідке волосся розпушилося над головою, ніби прозора біла хмарка, як своєрідна ознака розпаду тілесності. Трохи припіднявши ліве плече, він писав, не спиняючись ні на мить. Було тихо, чулося тільки шкрябання пера, яке припинялося лише тоді, коли той, хто писав, робив коротку паузу, щоб на кілька секунд своїми водянистими, напівсліпими через короткозорість очима поглянути на світло, якого там, у Дуксівському парку, залишилось уже дуже мало. За його межами, занурений у глибоку темряву, простилався цілий край від Тепліце й аж до Мосту й Хомутова. А по той бік, на півночі, через увесь обрій чорною стіною височіли прикордонні гори, і перед ними край зчесаного, розритого ґрунту виринали прямовисні скелі й виступи, що заглиблювалися далеко в поверхню землі. Там, де раніше була тверда земля, де сходилися шляхи, де жили люди, через поля бігали лисиці, від куща до куща перелітали різноманітні птахи, там не було нічого, крім порожнього простору, на поверхні — тільки каміння, і шутер, і мертва вода, неторкана навіть порухом повітря. Ніби кораблі, пливли серед темряви обриси електростанцій, у яких жевріло буре вугілля, куби вапнякового кольору, градирні, увінчані зубчастими коронами, височенні димарі, над якими на тлі призахідного неба, помережаного хворобливо-яскравими смугами кольорів, зависли нерухомі пасма диму. Над небесним склепінням, огорнутим з одного боку нічною блідістю, пробивалося світло кількох закіптюжених зірок, які згасали одна за одною, залишаючи по собі струпні сліди на тих самих траєкторіях, які вони завжди торували. На півдні широким півколом здіймалися конуси згаслих богемських вулканів: у своєму лихому сні я бажав, щоб вони ожили й затопили все навкруги чорним пилом. — Лише наступного дня приблизно о пів на третю по обіді я трохи прийшов до тями й вирішив востаннє за час цього мого перебування в Празі сходити з острова Кампа на вулицю Шпоркову, вів далі Аустерліц. Я вже казав Вері, що тепер маю повторити свою подорож потягом із Праги до Лондона через невідому мені Німеччину, але опісля скоро повернуся й винайму на довший час квартиру, можливо, неподалік від неї. Це був один із тих яскравих, прозорих як скло весняних днів. Вера скаржилася на тупий головний біль десь за оком, який допікав їй ще з раннього ранку, і попросила мене засмикнути штори на сонячній стороні. Відкинувшись у сутінках на своєму червоному оксамитовому кріслі й опустивши стомлені повіки, вона слухала, як я розповідав про те, що побачив у Терезині. Я також спитав Веру, як буде чеською «білка», вона відповіла після невеликої паузи, що чеською — це veverka, і її гарне обличчя розплилося в усмішці. А потім Вера розказала мені, сказав Аустерліц, що восени ми, стоячи біля верхнього муру Шенборнського саду, часто дивилися, як білочки закопують свої скарби. І щоразу, коли після цього ми поверталися додому, я повинна була читати тобі твою улюблену книжку, хоч ти і знав її всю напам’ять, у книжці йшлося про зміну пір року, сказала Вера й додала, що я особливо довго розглядав зимові картинки, на яких були зайчики, косулі та фазани, які незворушно завмерли від здивування серед присипаного свіжим снігом пейзажу, я просто не міг на них надивитися, й кожен раз, коли ми доходили до тієї сторінки, сказала Вера, сказав Аустерліц, на якій ішлося про те, що сніг просочується крізь гілля дерев і невдовзі вкриває всю поверхню лісу, я дивився на неї й питав: «Але якщо все буде біле, як білочки знатимуть, де вони закопали свої запаси?» Ale když všechno zakryje sníh, jak veverky najdou to místo, kde si schovaly zásoby? Саме так, сказала Вера, звучало те запитання, яке щораз тебе хвилювало й ти постійно його повторював. Ну, то як же білочки знають про це, і що взагалі ми знаємо, і яким чином ми щось пам’ятаємо, і що, врешті, нам так і не вдасться з’ясувати? Минуло шість років після нашого прощання на території ярмарки в Голешовіце, так розповідала Вера далі, аж тут вона довідалася, що у вересні 1944 року Аґата, а з нею ще півтори тисячі інтернованих в Терезин, були відправлені на схід. Вона сама, сказала Вера, довгий час майже не могла думати ні про Аґату, ні про те, що мало з нею трапитися, ні про власне життя, яке тривало в позбавленому сенсу майбутньому. Тижнями Вера не могла прийти до тями, мала відчуття, що в неї всередині щось обірвалося, вона шукала обірвані нитки й не могла повірити, що все справді так і було. Всі її пізніші нескінченні розшуки місця мого перебування в Англії та місця проживання мого батька в Парижі залишилися безрезультатними. Хай би що вона намагалася дізнатися, щоразу виходило так, що всі сліди ніби губилися в піску, адже тоді, коли ціла армія цензорів передивлялася всю пошту, часто минало багато місяців, поки з-за кордону приходила звістка. Можливо, сказала Вера, сказав Аустерліц, все було би по-іншому, якби вона сама могла звернутися до відповідних інстанцій, але для цього їй бракувало як можливостей, так і засобів. І так нечутно проминули роки, ніби один-єдиний свинцевий день. Вона ходила на свою службу в школі та дбала про все необхідне для підтримання власного життя, але відтоді вже не могла нормально дихати й відчувати. Лише в книжках, написаних у позаминулому та минулому століттях, вона, здавалося, часом знаходила розуміння того, що означає залишатися живою. Після таких зауваг Вери часто наставала довга пауза, так ніби ми обоє не знали, що ще сказати, сказав Аустерліц, і так