Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

вдивлявся в репродукції фотографій, не вірив своїм очам, не раз відвертався й мусив дивитися крізь вікно в садок на задньому дворі, вперше склавши собі уявлення про історію переслідувань, від якої моя система уникання так довго мене оберігала і яка оточувала мене тут зусебіч. Я вивчав мапи Великонімецького райху та його протекторатів, які в моїй, загалом добре розвиненій топографічній свідомості, завжди були білими плямами, простежував переплетіння залізничних колій, що їх покривали, буквально кам’янів перед документами, у яких було зафіксовано політику націонал-соціалістів щодо населення, перед очевидністю їхніх почасти імпровізованих, а почасти продуманих до найменших деталей зусиль для втілення на практиці їхніх маній порядку й чистоти, дізнався про організацію в усій Центральній Європі рабської економіки, про зумисне доведення робочої сили до повного виснаження, про походження й місця смерті жертв, про те, якими маршрутами й куди їх доправляли, які імена мали вони за життя, як вони виглядали і як виглядали їхні наглядачі. Все це я тепер усвідомив і водночас не міг усвідомити, адже кожна деталь, яка відкривалася переді мною, поки я проходив залами музею — з одного в наступний, а тоді знову повертався назад, абсолютно не вкладалася в мене в голові, а ще я відчував провину через своє дотепер зумисне небажання все це знати. Я бачив багаж, із яким інтерновані з Праги й Пільзена[76], Вюрцбурґа й Відня, Куфштайна й Карлсбада, і тисяч інших місць прибували в Терезин, такі предмети, як дамські сумочки, ремінні пряжки, щітки для одягу, гребінці, які вони виготовляли на різних мануфактурах, розроблені до найменших деталей виробничі плани й плани сільськогосподарського використання відкритої місцевості за валами та на насипах перед ровом, де на акуратно розмежованих ділянках вирощували овес і коноплі, а також хміль, гарбузи й кукурудзу. Я бачив аркуші з бухгалтерськими таблицями, реєстри померлих і загалом найрізноманітніші списки будь-яких видів та безкінечні стовпчики чисел, цифр, якими чиновники, мабуть, заспокоювали себе, гадаючи, що під їхнім контролем нічого ніде не загубиться. І тепер щоразу, коли я згадую музей в Терезині, сказав Аустерліц, я бачу в рамі головний план зіркоподібної фортеці, розмальований аквареллю для її імператорської величності у Відні, виконаний у м’яких зелено-коричневих тонах, які пасували до навколишнього ландшафту, що закінчувався складками на краях — модель світу, створена розумом і відрегульована ним до найменших деталей. Вона ніколи не зазнала облоги, ця неприступна фортеця, навіть від пруссаків 1866 року, і якщо не враховувати те, що в казематах одного з її передових фортів знемагало чимало в’язнів Габсбурзької імперії, протягом всього XIX століття там був тихий гарнізон на два чи три полки та десь дві тисячі цивільних мешканців, таке собі глухе містечко з фарбованими жовтим стінами, внутрішніми дворами, тінистими алеями, підпертими деревами, пекарнями, кнайпами, казино, казармами, арсеналами, концертами просто неба, з нечастими похідними маршами на військові маневри, з безкінечно знудженими офіцерськими дружинами та єдиним військовим статутом, що, як тоді гадали, залишатиметься чинним на віки віків. Врешті, сказав Аустерліц, до мене підійшла рукодільниця й повідомила, що незабаром мусить зачиняти музей, тоді я саме стояв перед одним стендом і вже не знати який раз читав про те, що в середині грудня 1942 року, тобто у той час, коли Аґата потрапила в Терезин, у гето, на забудованій території площею не більше ніж один квадратний кілометр, втиснули шістдесят тисяч осіб, а трохи згодом, коли я вже знову був на вулиці й стояв на безлюдній міській площі, мені нараз так чітко уявилося, ніби їх звідси не вивозили, і вони так і живуть тут у переповнених будинках, підвалах та горищах, безперервно то підіймаються, то спускаються сходами, визирають із вікон, цілими юрбами ходять по вулицях та провулках, і навіть заповнюють, зібравшись німотним гуртом, увесь сірий простір поштрихованого дощем повітря. З такою картиною перед очима я сів у старомодний автобус, що з’явився ніби нізвідки просто переді мною й зупинився біля бордюру всього за кілька кроків від входу до музею. То був один із тих автобусів, які їдуть з провінції до столиці. Водій мовчки дав мені решту зі стокронової банкноти, я ще пам’ятаю, що ту решту я міцно тримав у руці аж до самої Праги. За вікном пропливали все темніші й темніші богемські поля, голі паростки хмелю, темно-коричнева рілля, все довкруг — одна безлюдна рівнина. В автобусі було дуже натоплено. Я відчував, як у мене на чолі виступають краплі поту і як мені стисло груди. Якось я озирнувся й побачив, що всі без винятку пасажири позасинали. У скоцюрблених позах вони прихилилися до своїх сидінь або звисали із них. В одного голова похилилась уперед, у іншого — вбік, ще в когось була відкинута назад. Деякі стиха похропували. Тільки шофер дивився просто перед собою на стрічку дороги, що виблискувала від дощу. Як то часто зі мною траплялося, поки ми їхали на південь, мені здавалося, що дорога постійно йде вниз, особливо, коли ми дісталися до передмість Праги, у мене було таке враження, що ми спускаємося якоюсь рампою і в’їжджаємо в лабіринт, у якому тепер просуваємося дуже повільно, то в одному, то в іншому напрямку, так що врешті я повністю втратив орієнтацію. Ось чому, коли ми прибули на празький автовокзал, який о цій ранній вечірній порі був страшенно залюдненим пересадочним місцем, і я опинився серед тисяч людей, які там чекали або сідали чи висідали з автобусів, то рушив не в тому напрямку. На вулиці, сказав Аустерліц, назустріч мені сунув цілий потік людей, більшість — з великими сумками та блідими, зажуреними обличчями, тож я думав, що вони могли рухатися лише з центру. Як я побачив пізніше на плані міста, я дістався до центру не навпростець, а зробив добрячий гак, ледь не втрапивши до Вишеграда, обійшов його, а потім через Новий Град та вздовж набережної Влтави достався аж до свого готелю на острові Кампа. Було вже пізно, коли, виснажений від довгої ходи, я приліг і спробував заснути, прислухаючись до того, як шумує вода, що під моїм вікном перетікала через водозлив. Та байдуже, чи лежав я із розплющеними, чи із заплющеними очима, всю ніч я бачив картини з Терезина і з музею гето, цеглу фортечного муру, вітрини «базару», безкінечні списки імен, шкіряний саквояж із подвійною наклейкою готелю Bristol у Зальцбурзі та Відні, замкнені брами, які я фотографував, траву, що росла між бруківкою, купу опалювальних брикетів перед входом до погреба, скляне око білки