Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 23 -

Завмираю як мишка за дверима і прислухаюся до усього, що там відбувається. 

– Я чула про нещастя, яке сталося з твоїм батьком, – говорить Єва. – Мені прикро.

– Дякую, – голос Мирона звучить стримано. – Я думав, що ти залишила країну.

– Я збиралась, але… передумала, – відповідає. – Мироне, я довго думала над тим, що було між нами. Мабуть, я сама винна у тому, що ти мене покинув у день весілля. Ти ж так довго добивався моєї уваги, а я все відштовхувала тебе. Тепер розумію, що робила не так, і хочу спробувати ще раз. 

– Я не розумію, про що ти, – дивується Мирон. – Хочеш сказати, що готова бути зі мною навіть після того, що я зробив?

– Я зрозуміла, що кохаю тебе, – випалює. Стає тихо, і мені здається, що ці двоє цілуються там. Серце мало не вистрибує з грудей і з’являється бажання просто піти. Навіщо вкотре робити собі боляче? 

– Єво, перестань! – невдоволений крик Мирона повертає мене в реальність. – Я вже сказав тобі, що між нами більше нічого не буде! 

– Це через неї, так? Через цю дівку? — цідить Єва. – Як ти можеш порівнювати її і мене?! Ще скажи, що кохаєш її! Ні, не кажи! Я все одно не повірю!

Знову стає тихо. Я хапаюсь рукою за груди і відчуваю, як серце б’ється в мою долоню. Такого я не очікувала. Мирон відштовхнув Єву!

– Давай краще я скажу, щоб ти все зрозуміла, – голос Мирона звучить рівно. Як на мене, занадто спокійно. Хіба в такій ситуації можна залишатися спокійним? – Я кохаю Ярославу і хочу, щоб вона стала моєю дружиною. 

– Ти збожеволів! – Єва починає реготати, і звучить її сміх трохи дивно. 

– Думай, що хочеш, – відповідає. – Наша з тобою історія закінчилась. Хоча важко назвати те, що було – історією. Мені здається, що ти ніколи не відчувала до мене того, що я відчував до тебе. 

– Ти ще пошкодуєш! – кричить Єва. Мені здається, що вона готова вбити Мирона. Про себе взагалі мовчу. 

Я чую її швидкі кроки і стукіт підборів по плитці, тому ховаюсь за дверима і майже не дихаю, коли вона проходить повз і заходить в кабінку ліфта. Двері зачиняються, і я можу дихати спокійно. 

Прислухаюсь до звуків у кабінеті, але там тихо. Розумію, що треба залишати свою схованку, але не встигаю. Мирон так несподівано з’являється поряд, що я підстрибую від несподіванки. Здається, він збирався зачинити двері, але побачив за ними мене.

– Ясю? – питає здивовано. – Як давно ти тут? 

– Давненько, – кажу збентежено. – Я все чула. 

Мирон нічого не відповідає. Просто стоїть і розглядає мене. Він виглядає втомленим, мабуть, зараз всі його думки забиті здоров’ям батька, а не любовними розбірками. 

– Заходь в кабінет, – Мирон йде всередину першим, а я за ним. Зачиняю двері і сідаю в крісло навпроти його робочого місця. – То чому ти прийшла?

– Я хочу допомогти. Поки ти без помічниці, я можу нею стати, – кажу. – Все одно сиджу без діла, а так користь якась буде. 

– Ясю, – видихає Мирон і сідає на стіл поруч зі мною. Розглядає зверху вниз, а я чекаю на його рішення. – Я знаю, що ти хочеш допомогти, але ти і так багато робиш. Мені ніяково від того, що ти настільки хороша. Я не знаю, як тобі віддячити. 

– Просто скажи, що не хочеш, щоб я тут була, – фиркаю ображено. 

– В том- то й справа, що я хочу, – Мирон нахиляється до мене, і тепер його обличчя дуже близько. – Дуже хочу. 

– Тоді не шукай того, чого немає, – відказую. – Я буду допомагати. Крапка.

Мабуть, Мирон хоче мені віддячити, тому що різко та впевнено накриває мої уста своїми. Торкається долонею щоки – і так добре стає. Ще й сказані ним слова про почуття зігрівають душу. Я щаслива. 

Націлувавшись, йду в приймальню і сідаю в крісло. Колись я працювала тут. Таке відчуття складається, що не було тих місяців розлуки. 

Вмикаю комп’ютер і перевіряю всі записи, які вела колишня помічниця. Все наче добре, видно, що свою роботу вона виконувала. 

Впродовж дня у Мирона кілька зустрічей. Поки він займається справами, я приймаю дзвінки і наводжу лад в документах. Все-таки колишня помічниця де-не-де працювала халтурно. Доводиться виправляти. 

На початку четвертої Мирон виходить до мене і подає свою руку. Встаю і потрапляю в його теплі обійми.

– Що таке? – питаю, поки ось так стоїмо.

– Скучив просто. Досі не вірю, що ти тут. Так близько, – відповідає. – Зголодніла? 

– Трохи є. 

– Тоді на сьогодні з роботою закінчуємо, – заявляє. – Поїдемо в ресторан, а потім до батька. Якщо ти не проти.

– Я не проти, – усміхаюсь і Мирон цілує так, що шкіра мурашками вкривається. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍