Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

лізти в самісіньке пекло, Марку, бо можемо накликати таку бурю, яка змиє нас усіх… Є час розкидати каміння, є час його збирати. А є час просто споглядати, як воно лежить. Зараз саме такий час. Розумієш?

Звісно, він розумів. І від безсилля хотів вити вовком. Ці думки та спогади душили його уночі, наче демони всідалися на груди і не давали дихати.

— Ти знову такий смурний… — голос Елізабет вивів із забуття. — Про що ти думаєш, любий?

— Нічого… Нічого, вартого твоєї уваги, — відповів він. — Треба збирати речі, Лізо. Завтра вранці вирушаємо до Мюнхена.

1938 рік, 29 вересня

Мюнхен, Баварія

— Ви вже бували у Мюнхені? — голос особистого ад’ютанта Шелленберга Дітріха фон Глоффа був спокійним і навіть привітним, однак його англійська була насправді жахливою.

Він сидів поруч із водієм на передньому сидінні, а тому, звертаючись до Марка, весь час мусив озиратися назад. Коли сонячне проміння потрапляло йому на обличчя, Дітріх кумедно, зовсім по-дитячому мружив очі і морщив поцяткований ластовинням ніс.

— Так, звісно, — відповів Марко. — Бував якось одного разу. Проїздом. Прошу, пане фон Глофф, розмовляйте рідною мовою, я прекрасно розумію німецьку і вільно нею спілкуюся.

— Ви полегшили мені життя, гере Макміллан! — радісно видихнув Дітріх фон Глофф. — На відміну від шефа, я не маю таланту до вивчення мов, тож моя англійська насправді така вимучена… До слова, — раптом додав він, — сподіваюся, фрау Макміллан не дуже сумуватиме у готелі. Там чудовий ресторанчик на першому поверсі, гарні магазини поряд. А ввечері шеф обіцяв вам та вашій дружині приємний сюрприз…

Марко здивовано підвів очі. Балакучість та отака неформальна приязнь ад’ютантові Вальтера Шелленберга аж ніяк не пасувала.

«А можливо, Шелленберг спеціально приставив до мене цього веснянкуватого гітлерюгенда? — майнула думка у Шведа. — Так би мовити, людяне обличчя нацизму!»

З усього видать, Дітріх справді був непоганим хлопцем. Звісно, до того, як йому промили мізки нацистською пропагандою. Йому б продавцем у салоні дамських капелюшків працювати з такою щирою посмішкою і всипаним веснянками обличчям… Жінки були б у захваті.

— Люб’язно з боку вашого шефа! — промовив Марко вголос. — Хоч я і не великий поціновувач сюрпризів, але тут, напевне, не зможу відмовитися.

— Так! — хитнув головою Дітріх і ластовиння знову розплилося по його обличчю. — Наскільки мені відомо, то справді розкішний подарунок. Якщо плани не зміняться, шеф увечері запросить вас та вашу чарівну дружину до вельми респектного мюнхенського закладу — остерії «Баварія», що на Шелінг-штрасе! — проказав він майже урочисто, наче смакував передчуття того враження, яке мали справити його слова на співрозмовника.

— Он як! — усміхнувся Марко. — То справді честь. Начуваний про цей заклад.

— Так! — погодився Дітріх. — Готують там неперевершено. Виключно баварські страви! А пиво! А кава… Шеф спеціально підбирав заклад, де можна було б вас трохи розважити після усього цього офіціозу, й остерія «Баварія», на його думку, найдоречніша місцинка! До того ж це улюблена ресторація рейхсканцлера! — не без гордості додав Дітріх фон Глофф. — І якщо вам поталанить, то сьогодні зможете його там побачити…

— Справді, чудовий сюрприз! — погодився Марко. — Особливо для іноземного журналіста!

Дітріх фон Глофф похитав пальцем.

— О, ні-ні! Мушу вас розчарувати! В самій ресторації ніяких фотографічних камер й інтерв’ю, гере Макміллан! Остерія «Баварія» — місце, де лідер нашої нації бажає почуватися неофіційно і мати хоч на ту коротку годину приватне життя. Ви зможете споглядати його, навіть поцікавитися в офіціанта, що він замовив… зможете потім написати про це у своїй газеті, у розділі світської хроніки, але у самій остерії жодних знімків чи нотаток! Це закон!

— І рейхсканцлер отак відкрито буває у мюнхенській ресторації, замовляє випивку і баварську їжу, як ви кажете, приватно і неофіційно? — поцікавився Швед.

Дітріх розвів руками.

— Так, рейхсканцлер — лідер нації. Йому немає чого боятися вести своє життя серед славного німецького народу. Звісно, як першу особу в державі його охороняють. І в самій ресторації, і на вулиці… Саме тому вас до остерії запрошує шеф, а не стороння людина, тому вам хвилюватися нічого. Ви ж не заперечуватимете, — мовив Дітріх далі, — що престиж рейхсканцлера сьогодні небувалий. Він творить нову Німеччину, про яку наші батьки могли тільки мріяти! Настав час німецькій нації підійматися з колін!

— То безсумнівно! — погодився Швед, спостерігаючи, як обличчя і навіть шия Дітріха вкривається рум’янцем, наче від самого виголошення цих слів у його крові завирував адреналін.

— Однак, поки ми прямуємо до Фюрербау, я хотів би переказати вам кілька прохань шефа… стосовно подальшого порядку денного, — мовив Дітріх.

Марко із вдаваною готовністю дістав з нагрудної кишені записника.

— Звісно, — похитав головою ад’ютант Шеленберга, — це усні побажання, та й, гадаю, ви, певно, вже проінструктовані своєю стороною про те, що дійство, яке відбуватиметься у Мюнхені, має вкрай делікатний характер.

— Так, звичайно, пане Дітріх, про делікатність ситуації мене попереджали, — хитнув головою Марко.

— Сьогодні навряд чи відбудеться щось суттєве, — продовжував Дітріх фон Глофф. — Ще не прибули всі високоповажні гості зустрічі, тож не варто очікувати якихось сенсаційних подій. Однак ви будете присутні разом із іншими журналістами на попередній, загальній прес-конференції, а далі матимете вільний час, який можете використати як заманеться — для ознайомлення з історичними пам’ятками Мюнхена, у бірхаузі…

— Здається, таки у бірхаузі! — усміхнувся Швед, — за написанням матеріалу для «Обзервер» про сьогоднішні події. Інакше я просто не встигну з новинами.

— О, так! — щиро усміхнувся ад’ютант Шелленберга. — Новини як апельсини — мусять бути свіжі, інакше вони нічого не варті. Ну ось, гере Макміллан, ми і прибули… Далі пройдемося пішки.

— Так, звісно, — Марко поглянув у вікно автомобіля, — це буде дуже пізнавально, щоб відчути дух сучасної Німеччини.

— І її нестримну велич! — знову повторив фон Глофф. — Це згодиться для вашої статті, — додав він. — Зараз, гере Макміллан, ви самі все зрозумієте, тож направду, пройтися пішки до Фюрербау буде чудовим рішенням.

За розмовою із Дітріхом час на дорогу від готелю до Кьонігсплац справді промайнув швидко. Тим різкішим був контраст між затишними, спокійними, трохи заспаними вуличками Мюнхена, якими вони сюди їхали, та головною площею, що й справді найкраще передавала дух нової Німеччини.

Марко вийшов з автомобіля. Озирнувся. Зведена на подобі античного форуму ще за часів кронпринца Людвига, Королівська площа мала стати уособленням культурної величі Баварії та самого Мюнхена як нових Афін на Ізарі. Гліпотека з її розкішними зібраннями давньогрецької та давньоримської скульптури; Пропілеї — ворота площі — точна копія входу до храму на грецькому Акрополі; Античне зібрання… Кожна з цих будівель на Кьонігсплац була відтворенням архітектури