Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Минали дні, весілля Айше близилось... Тітка та Мегей і справді, бувши впевнені у своїй "неземній хитрості", більше не переходили мені дороги. Давно не чулися сварки у гаремі. Нарешті Дільруба могла зітхнути спокійно вперше за довгий час.

Наложниці і слуги боялися навіть подивитися не так на кадину, знаючи, що плата прийде. Усі запам'ятали мої грізні слова до Гюльчічек. До речі, щодо неї, то тепер у неї були клопоти про весілля, отож Топ-Капи зітхнув спокійно. Однак, я точно знала, що це лише затишшя перед бурею, тому не сиділа, склавши руки. Знаєте, я збрехала Принцесі, сказавши, що навела стосунки із державними діячами. Мені було не до них тривалий час, проте саме в ці дні я виправила цю помилку. Юсуф знайшов мені детальну інформацію про кожного Пашу, який проживає і несе службу в столиці. Про їх сім'ї, про захоплення... Довгими ночами я вивчала цю інформацію на пам'ять, тримаючи в секреті від усіх, навіть своєї Валіде. Також з тими, кого я вважала "потрібними", провела таємні зустрічі, наче б то мені необхідна порада щодо справ благочинності. Все ж, самий час, аби в думках діячів з'являлося моє ім'я... Ту саму політику я таємно проводила і в гаремі, кілька разів нагородивши вірних мені наложниць золотом. За золото ці люди здатні на все. До того ж більшість вільного часу я стала проводити в колі бабусі і сестер, аби в потрібну мить розраховувати на їх підтримку.
***
— Султано, Гевхерхан Султан прийшла!

— Проси, чого чекаєш? — я здивовано поглянула на служницю. Цікава така, хіба я прожену сестру?

Гевхерхан повільно зайшла в покої, але там не знайшла мене. З самого ранку я гріюся під сонячними променями на терасі.

— Сестричко... — мило посміхнулася дівчина, помітивши мою постать через напіввідчинені двері.

— Ходи до мене, Гевхі, — я ласкаво простягнула до неї руку. Сестра не любила, коли я зверталася так, але в мене це виходило само по собі.

— Про що ти думаєш, Селіндж?

— Не знаю... В Манісі було спокійніше. Я стомилась...

— Вже довгий час панує спокій.

— Напевно, — я ледь всміхнулась. Сестра не знала про мою заклопотаність.

— Твоя сукня до свята готова?

— Сьогодні маю забрати в кравчині. А твоя?

— Моя вже в мене. Прийдеш до мене, щоб подивитися?

— Прийду... — я легко посміхнулась. Ми були далекими з Гевхерхан змалку. Іноді настільки, що просто важко було знаходити теми для розмов.

— Селіндж Султан, Володар хоче вас бачити... — ця звістка відкинула від мене усі інші думки. Невже Мегей щось вже вигадала, аби очорнити мене в очах Падишаха? Я здивовано поглянула на Гевхерхан. Вона стисла плечима:

— Іди...

***

Гордими кроками я прямувала в покої свого батька. Аги поклонилися та відчинили двері без усіляких попереджень. Я важко видихнула, набрала свіжого повітря в легені та повільно зайшла. Почтиво поклонилась ще в порозі:

— Володарю... Вітаю вас. Ви хотіли мене бачити?

— Хотів, Селіндж. Проходь, доню. Сідай поруч, — Падишах гордо сидить на троні і їсть виноград зі срібної таці. Я сідаю поруч, з недовірою дивлячись в обличчя батька, навіть не здогадуючись про що піде мова. Врешті, награвшись в мовчанку, Султан поглядає на мене, посміхається, загортає мій чорний кучер і лагідно каже:

— Мегей сумує...

Я важко видихаю. От воно що, таки наскаржилася.

— А я тут до чого?

— Вона сподівалася, що ви будете подругами. Чому ти віддаляєш її, женеш геть?

— Володарю, ця розмова приречена. Я не стану дружити з тією, хто привселюдно топче честь матері спадкоємця.

— Про кого ти? — Володар розширяє свої зіниці. Я зітхаю, однак водночас лукаво підіймаю брову:

— А вона вам не розповіла?

— Не розповіла що?

— Те, як перестала поклонятися Дільрубі Султан і як грубіянить їй на кожнім кроці. Як змушує наложниць їй служити...

— Ці сварки в гаремі... Вони ніколи не припиняються, Селіндж. Наложниці завжди сваритимуться. Хоча про такі події я не знав. Отже, вона не проявляє поваги до Дільруби? Ти думаєш, я маю втрутитися в це?

— Не варто. Я сама поставила Мегей на місце. Поки що вона мовчить. Однак, Володарю, нехай не скаржиться вам на мене. Я була ще дуже м’якою. Інакше б наказала кинути ту Принцесу в темницю. — я злобно відвела погляд.

— Моя дочка не піддається злобі, Селіндж. Розкажи мені, що сталося? Що ви не поділили?

— Як вона посміла на вечері казати про моє заміжжя, батьку? Хто вона така?

— Я знав, що річ в цьому... Доню, я ж сказав, я не змушуватиму тебе вийти заміж за нелюба...

— Але й за милого не дозволите, якщо це не Паша... — я сумно зітхнула.

— Ти маєш когось на увазі? — тато здивовано поглянув на мене.

— Ні, хіба я смію? Але все ж, це правда... — я пильно глянула в очі Падишаха. Ох, батьку, знали б ви яка є правда!

— Селіндж, ти — Султана. Моя дочка. Отже, заслуговуєш найкращого. Твій чоловік буде заможним, перспективним, вірним, мужнім і сміливим. Гідним тебе, моєї крихітки...

— Мегей вас не гідна, тату...

— Селіндж, ми не обговорюватимемо мій гарем.

— Звісно, Володарю... Проте я не дружитиму з нею і не обіцяю, що терпітиму її вибрики. В цієї жінки на думці лише влада, як і в Гюльчічек Султан.

— Гюльчічек? Годі тобі, Селіндж...

— Як накажете. Мовчатиму. Але правда від того не зміниться... Володарю, я хочу познайомитися із дружинами державних діячів. Хочу в саду влаштувати гостину, аби вони знали, що наша сім'я підтримує відносини з турецькою знаттю.

— Он як? Чудова думка. Ти стаєш дорослою. Добре, можеш сказати Мелек Хатун, вона в усьому тобі допоможе. Тобі буде корисно спілкуватися з іншими освіченими жінками. І інші Султани зможуть розвіятися. Я даю свій дозвіл...

— Дякую, Володарю, — я щасливо посміхнулася. Все це було необхідно для більшої підтримки політиками мого Шехзаде і особисто мене. Хай знають, хто тут головний!