Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

class="book">— Багато питань за таку пляшечку.— Луї вишкірився,— Одначе мене це також зацікавило. Може, навіть дужче, ніж дозволено цікавитися легіонерові. Ну, помізкуй своєю німецькою головешкою. Для цієї жінки ми двічі передавали шифровки на мадрідську радіостанцію. Крамар нам торочив про якогось німця, що драпонув від іспанців. Тепер вони полюють на нього. Наш капітан одержить від тої шльондри цінну пораду, і тоді ми накриємо контрабандистів разом з їх ватажками десь в Алжірі чи Орані. А поки що він заманює німецького птаха у ліжко до цієї жіночки. Второпав?

— Як це у ліжко?

— А так, що в «Атлантиці» у них спільний номер. Спробуймо ще білого?

Голланд крутнув головою. Поринувши в думки, він дивився, як два сержанти тягнуть лейтенанта, що заснув біля рояля. Лише за кількома столами ще сиділи відвідувачі. Всюди валялися порожні пляшки.

— Що ж, гаразд,— промовив Луї.— Ходім! — йому вже заплітався язик. Устаючи, він трохи заточився. Пішов слідом за Голландом до виходу, одначе напівдорозі зупинився і, поклавши німцеві на плече руку, сказав: — Я ще удостою себе червоним. Життя таке коротке, що не встигаєш насититись.— і звернув до прилавка.

Засунувши руки до кишень, спроквола ішов задуманий Голланд по тьмяно освітленому учбовому плацу до казарми, з якої глухо відлунювали кроки вартового.

«Виходить, що цей Лауренц не брехав мені,— думав він.— Нарешті стрів порядну людину, а таку свиню йому підклав».

У довгих напівтемних коридорах пахло потом, тютюном, шкірою і простим милом. Казармене повітря. Повз нього прочовгав до туалету сонний легіонер.

Голланд увійшов до своєї кімнати. Друге ліжко було не зачеплене. Він опустився на стілець, дістав сигарету, але не припалював. У нього раптом зіпсувався настрій, і чим довше він роздумував, тим гірше ставало на серці. Він починав дещо розуміти Іспанці збрехали, заявивши, що з Ель Параїсо ніхто не втікав. У Франції сотні німецьких антифашистів знайшли собі політичний притулок. Франкісти змушені були враховувати те, що їм можуть не видати цього Лауренца. Вони невипадково вдалися до капітана Сервена. Той усім своїм єством ненавидів червоних, євреїв і усіх темношкірих, безмежно захоплювався Муссоліні. Його методи не відрізнялися від гестапівських. Одне слово, кращого помічника в Сахарі годі було й шукати фраккістським чи гітлерівським агентам.

«До цього мені треба було додуматися ще в Ель Хубсі»,— міркував Голланд.

Пальці нервово розчавили сигарету, тютюн посипався на цементову підлогу, легіонер крутив з паперу кульку. Його все більше охоплював неспокій. Він терзався. Дотепер йому все йшло гаразд, все було зрозуміло. На Німеччині він поставив хрест. Форма, скат, казино. Легіонери не потребують батьківщини. Та ось приблукався цей Лауренц і кількома словами змусив його у всьому цьому засумніватися.

Маленька паперова кулька, описавши дугу, упала на дбайливо застелене простирадло Голланд дістав нову сигарету, припалив і якусь мить не гасив миготливого вогника запальнички. Йому неважко було уявити, що станеться з Лауренцом потім. Автомобіль на алжірському аеродромі, два, може, три дебелих чолов'яги везуть його до порту, корабель під іспанським або німецьким прапором — і все.

«Що ж, я можу спокійно впасти на матрац і заснути,— думав він.— Без старости кварталу, без геббельсівського базікання я чиню так само, як і мій старий Завжди чесно, заплющивши очі, по стойці струнко. Фюрер звелів — ми виконуємо. Фольксгеносе Голланд повертає знову на шлях істини. І якщо я тут заховаюся як боягуз, то що різнитиме мене від старшого поштового секретаря Голланда, який за гардинами своєї затишної нори ненавидить нацистів, а виходячи на вулицю, чіпляє свастику. Якщо ж я зараз не допоможу йому, то, буду такою ж свинею».

Він роздушив підбором недокурок, устав, вийняв з-під подушки пістолета й поклав у кишеню. Залишаючи кімнату, забув погасити світло.

Усі молодші офіцери штабної роти мали постійний дозвіл на вихід, а тому Голланду не треба показувати посвідчення вартовому. Легіонер знав його.

— Передай від мене привіт красуні,— сказав він і захихотів.

Тиша стояла над вузькими вуличками. Кроки легіонера сполохали кудлатого пса, що рився на купі сміття. Голланд, триваючи руку на колодочці пістолета, йшов оддалік від глиняних стін будинків. Розпорядження коменданта про те, щоб із настанням сутінків виходити у місто тільки групами, мало певну підставу. Якщо в Тімімуні хтось з легіонерів безслідно зникав, то це ще не означало, що він дезертирував, хоч би навіть трупа й не знайдено.

Окрім форту, невеличка електростанція забезпечувала енергією ще кілька закладів, а зокрема бордель, бензостанцію, місіонерську лікарню і готель «Атлантик». Ціни у цьому обладнаному за європейським зразком закладі були настільки високі, що його власник мав змогу почепити на виході дві потужні лампи. За жалюзі вікон першого поверху також ще світилося.

Портьє, темношкірий араб, сидів перед дощечкою з ключами й читав. Він настільки захопився книжкою, що підвів голову лише тоді, коли Голланд кахикнув. Знехотя перервав він своє читання і підійшов до перегородки.

— Та жінка, що капітан Сервен привів сюди, в якому номері? — поспитав Голланд.

Портьє наморщив лоба.

— Ви помилилися, мосьє. Те, що ви шукаєте, на іншій поперечній вулиці, з цього ж боку, якщо йти в напрямку мечеті.

Голланд дістав із горішньої кишені десятифранкового папірця й подав арабові.

— У мене для дами повідомлення від капітана Сервена.

Папірець зник у руках портьє. Він нерішуче поглянув нагору, куди вели сходи.

— Але мадам Перо не сама.

— Я знаю. З нею мій земляк. Тож який номер?

— Я вас не