Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

витріщав очей на дивовижну й спокусливу жінку, то, безперечно, помітив би араба, який весь час уважно стежив за ним. Той, сидячи навпочіпки біля мегарі, скорчив скептичну гримасу, завваживши, що німець уклепався по самі вуха. Розділ XII

Голланд розплющив очі й втупився в морок. У кімнаті було тихо і душно. Отямився він не відразу. Глянув на світний циферблат годинника — незабаром двадцять третя.

До Ель Хубси вони прибули двома важкими автофургонами і забрали його із собою. До форту добиралися ніч і майже два дні. Прийнявши душ, він, смертельно втомлений, завалився спати.

«Сьогодні, здається, середа,— подумав він і ввімкнув світло.— Значить, усі в казино дудлять марсельське пиво». Перевів погляд на сусіднє ліжко. На туго натягненому простирадлі жодної зборочки. Капрала, що ділив з ним кімнату, не було. Голланд муркнув задоволено: «Справді середа!»

Він устав, одягнув чисту білизну, вихідну форму, бо тільки в ній дозволялося ходити в казино, і через кілька хвилин вийшов з казарми.

В обох залах був неймовірний гамір. Цього дня жоден офіцер чи сержант не покидав казино доти, поки не випивалася остання пляшка пива. За більшістю столів грали в покер, скат і мар'яж. Це залежало від того, виходці з якої національності переважали. Хмари тютюнового диму оповили гравців. Їхні голоси глушило скреготливе завивання грамофона. В кутку другого залу сп'янілий лейтенант гамселив по клавішах рояля. Три зовсім упрілі ординарці безперервно розносили марсельське пиво.

— Лишилося ще два ящики,— гукнув один з них до запізнілого прибульця. Тижнева норма пива суворо лімітувалася.

Голланд узяв з прилавка чотири пляшки і поглянув крізь димову завісу. Біля вікна за окремим столом він помітив тірольця Луї. Цей сержант служив у загоні зв'язку, мало з ким у бригаді водив дружбу. В карти не грав, у день платні обминав публічний дім, але ні разу не запізнювався на богослужіння. Подейкували, що Луї потай має справу з підлітками-арабами, але доказів не було. Власне, цим особливо ніхто не цікавився. Не ангелів вербували в легіон. Тут кожен мав минуле, про яке міг розпатякати хіба що після півлітра коньяку.

— Без тебе в цій норі не настав би четвер,— промовив тіролець.— Напевне, геть розбили машини, аби поспіти на цю пиятику. Дехто, наче верблюд, понад годину цмулить.

Голланд, іронічно посміхаючись, подав сержантові одну пляшку.

— Овва! Вони хутенько з ним упораються.— І сів за стіл. Випили за здоров'я.— Що тут у вас нового?

— Кухар підчепив сифіліс. Це найновіше. Чудовий спосіб одержати позачергову відпустку, правда? Якщо хочеш, то по секрету можу дати тобі адресу дами.

— Не мели дурниць! Ти добре знаєш, що я маю на увазі. В тому смердючому оазисі один вислизнув мені із рук. Я вже подумував про двадцять один день гауптвахти суворого режиму, коли ж, це з'ясовується з вашої радіограми, ніби той хлопчина драпонув із дозволу штабу.

— Воно до певної міри так і є.— Луї витер мокрі губи.— У погоню включилася баба. Тільки ж, гляди, нікому!

— Баба? Не дратуй, викладай начистоту, Луї. Ти ж мене знаєш.

— Тобі не здається, що повітря занадто пересохло?

Голланд дав йому ще пляшку. За сусіднім столом спалахнула суперечка. Ніхто не звертав уваги на двох легіонерів біля вікна. Тіролець зробив чималий ковток, трохи нахилився вперед і почав тихо розказувати про те, що він довідався в радіорубці. Лотар так заслухався його, що забув про свої півпляшки пива.

— Ти ж бо знаєш, либонь, що крамар з Ель Хубси видав контрабандистів. Але це, лишень, півділа, мій хлопчику. Нещодавно з Алжіру прибула радіограма. Для офіцера секретної служби. Того ж дня, як ви від'їхали, може, через три-чотири години пустельним страхопудлом прибула та шльондра.

Пустельним страхопудлом у Тімімуні називали одномоторний літак французького торговця вовною. Ним він вивозив свій товар, маючи добрий зиск. Іншого цивільного повітряного зв'язку з містами узбережжя не було.

— Наш офіцер не забарився і став підбивати клинці до неї. Удвох вони придумали ту пастку.

Для Голланда неважко було з викладених новин тірольця мало-помалу уявити собі цілісну картину. Агентка, очевидно, з Іспанії, вдалася до капітана Сервена. Обоє майже цілу ніч чаклували над картою в пошуках місця, де б закинути на того німця сіть. Мабуть, вони вигадали якусь байку для французьких учених, що саме нагодилися, і таким чином втягнули їх у змову. Бригадний літак доставив жінку в табір геологів. Одягнувшись під араба, туди вилетів також капітан Сервен.

— Припускаю, що задачу розв'язано,— сказав тіролець.— Позавчора жінка з німцем прибула сюди.

Біля прилавка збилися солдати, вимагаючи пива.

— Досить! — замахав руками хазяїн казино.— Тільки червоне або біле.

Сп'янілий лейтенант біля рояля захихотів, мов ідіот, силкуючись заграти траурний марш.

— Червоне або біле! Яке нахабство! — Луї сумно подивився на повну пляшку, що стояла на долівці біля ніг Голланда.— Він хоче, щоб ми водянкою захворіли, нахлептавшись тої бурди.

— Про мене, можеш і цю випити,— мовив Голланд і ногою підсунув пляшку до нього.— Але поясни мені, де в усій цій безглуздій історії криється жарт. Ми б і самі, не здіймаючи такого галасу, впоралися б з тим паруб'ягою. Два, три мотопатрулі на дорогу — і справу вирішено. І що то за жінка?