Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

Жінка!

За десять кроків від нього і... зовсім гола. Вона стояла по коліна у жовтуватій воді і милася.

«Треба йти звідси»,— думав Лауренц, але ноги ніби приросли до землі. Він стояв, заворожений цим незвичним видінням.

Жінці було, мабуть, не більше тридцяти. В стрункій постаті поєднувалися дівоча грація й жіноча зрілість. Засмагле тіло відсвічувало, наче тонкий фарфор.

Широко розмахуючи руками, жінка бризкала на себе водою. Сріблом виблискували краплини на її плечах, обличчі, на короткому чорному волоссі. Ураз вона пирснула зо сміху і побігла, піднімаючи коліна аж до грудей, на берег.

Лауренц не встиг заховатись. Вона помітила його.

Якусь мить жінка стояла оторопіло, тоді посміхнулася.

— Алло! — гукнула вона бадьоро і, незважаючи на свою голизну, спокійно вийшла на берег і накинула халат.

— Ви німець, чи не так?

Лауренц відчув, як йому запашіли вуха. Нерішуче вийшов з-за куща й поглянув на жінку. Під поглядом її мигдалевих сіро-голубих очей йому одібрало мову. Вона дивилася на нього, як на давнього приятеля, трохи задерикувато і без докору! Жінка наближалася, розтираючи шкіру на руках.

— Не завжди щастить з купанням,— мовила вона весело.— Коли тут зупиняється мусульманський караван, то вода в озері після нього ще з тиждень буває як у помийній ямі. Вона говорила німецькою вільно, але з явно французьким акцентом.

— Лауренц,— відрекомендувався німець якось незграбно, силкуючись не показувати своєї ніяковості.— Фред Лауренц. Я... я шукав свого мегарі і...— Він замовк, бо не міг дібрати потрібних слів. Думки, наче сполохані голуби, трепетали в голові.

— Та що там вибачатися! Вода зараз чудова, прохолодна. Брати там, на горі, здається, ще сплять, правда?

— Так, сплять,— відповів Лауренц. Він помітив, що у неї гарні білі зуби і дуже довгі шовковисті вії.— І арабів я теж не бачив.

— Ще б пак. Двоє пішли на полювання. Здається, навіть щось уже підстрелили. В цій місцевості водиться трохи газелей і нібито кролики. А третій весь час стояв на тому боці й підглядав, коли я купалася. Чоловіки, вони такі, розумієте? — Вона засміялася, а йому на якусь мить знову запашіли вуха.

Вони разом пішли до табору.

Коли досягли середини схилу, жінка стала й рукою показала на мегарі. Біля тварини навпочіпки сидів араб, тримаючи велику консервну банку.

— Так ми економимо бензин,— сказала вона.

— Бензин? — перепитав він, нічого не розуміючи.

— І ви хочете написати репортаж про таємниці Сахари? То слухайте. Араб чекає, коли мегарі зробить пісь-пісь. Сеча їм потрібна як засіб проти вошей. Вона або бензин. Збагнули? — Вона засміялася сама до себе, повільно йдучи далі. Враз жінка знову стала, похилила голову, захиталася, вхопилася за серце. Лауренц миттю підбіг до неї.

— Що з вами? Чим допомогти? — спитав спантеличено.

— Зараз минеться. Кілька хвилин...— промовила вона тихо і сіла. Дихала швидко, важко. Він отетерів, коли вона підвела очі. На її обличчі не лишилося ні сліду бадьорості. Він подивився у бік араба і зібрався махнути йому, щоб підійшов, але вона заперечила:

— Не треба. Вже легше. Це клімат, і більше нічого.

Мимоволі пригадався йому Ель Параїсо. Він пережив таке саме. Двічі були у нього приступи. По два могильні горбики, насипали вони щотижня через ці приступи.

— Послухайте, з цим не слід жартувати. Вам не можна тут залишатися, панно...

— Перо,— доказала вона.— Марга Перо. З моїм братом ви вже познайомилися.

Він не запам'ятав прізвищ учених і запитав:

— Той, що в окулярах?

— Ні, другий,— відповіла вона. В окулярах П'єр Габлінський.

«Нічого собі брат»,— сердито подумав він.— Наче зумисне волочить її за собою по цьому пеклу».

Вона стежила за ним і, здається, відгадала його думки.

— Він не хотів. Вони обидва не хотіли мене брати. Та ще не народився той, хто б загнуздав мене. Я, власне, теж пишу, мосьє Лауренц.

Його брови ледь помітно здригнулись.

— Письменниця?

— Газетяр.

Тільки цього ще йому бракувало! Він побоювався, що вона згодом заведе фахову розмову. І якщо він цьому не перешкодить, то його вигадана історія лусне, як мильна булька. В газетній справі він розумівся не більше, як араби в приготуванні тюрінгзьких галушок.

— І все-таки вас треба якнайшвидше...— промовив він поспіхом.— Я переговорю з вашим братом.

— А хіба він не розмовляв з вами? Габлінський хоче віддати вам одного автомобіля.

Вона стала дихати знову спокійно і рівномірно. Він допоміг їй підвестися. Якусь мить вони стояли впритул одне біля одного.

— Ми ще сьогодні змогли б виїхати, якби ваша згода,— сказала вона і, як перше, знову засміялася. Враз повернулася й пішла далі. Лауренц ще хвилю стояв непорушно, потім підняв карабіна і заквапився за нею.

«Яка гарна,— майнуло в голові.— І автомобіль куди кращий за верблюда».

Коли б Лауренц не