Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

Футболіст Радоха дістав з нагрудної кишені плоску пляшечку, почастував лісника Видерка й Повзика, хильнув трошки сам і запропонував Крилатому:

— Називай мене просто Ясь. А ти, брате, винахідливий. Сідай де хочеш, можеш навіть у мене на голові.

— Нічого там немає цікавого, — набивав собі ціну Ерик. — Якби комаха якась або жучок на ній був…

— Чи не забагато ти собі дозволяєш?

— Чого б це? Апетит у мене добрий, можу врубати й сотню жуків, якщо не більше.

— Якщо ти такий рубака, то допоможи мені відклепати глушник від труби, щоб машина ревла, наче реактивний трактор…

Тим часом Марієтта взяла Хелонідеса на коліна й співала йому різні пісеньки, вистукуючи ритм на панцирі.

Йонатан з лісником ніяк не могли дійти згоди, куди їм завтра вранці краще вибратись: по рибу чи по гриби, не беручи чомусь до уваги, що стоїть рання весна і в лісі ще немає навіть суниць.

Отак вони собі весело й дружньо розважались, аж поки близько півночі пані Видеркова, яка перед тим делікатно вручила горішки Ерикові, пучечок салати Бікі й баночку меду Йонатану, нагадала їм, що завтра теж буде день, тож годилося б трохи відпочити.

— Товариство, хвилинку уваги, — гречно звернувся до всіх центр нападу. — Перш ніж прозвучить фінальний свисток, я хочу в даний момент про щось повідомити…

— В даний момент — тут не звучить, — наважився перебити його Бікі.— Ви хочете нас просто про щось повідомити.

— От уже що ні, то ні! Не хочу, а прагну. Не просто, а в даний момент. І не про якусь там дрібницю…

— Ясю, не грайся словами, давай прямо, без дриблінгу, лупи у ворота, бо як довбону дзьобом у вухо…

— Добре, старий. Б’ю з центра поля, — погодився Радоха. — Ви — перші істоти на планеті Земля, кому я від імені панни Марієтти і свого власного імені повідомляю, що вона моя наречена, а я її наречений. Гіп-гіп, ура-а!

— Ура-а! — весело підхопили всі.

Марієтта, користаючись із загального пожвавлення, щось нашіптувала Хелонідесові на вухо, а він поважно кивав головою. Перевіривши, чи Ясь не дивиться, панна Пшилєппа засунула під панцир Бікі якусь невеличку річ, що жовто блиснула в світлі пригасаючого вогнища.

— Може, піском присипати, бо погода суха, — сказав лісник.

— Я посиджу, постережу, поки жар потемніє,— запевнив Йонатан, вкриваючи себе краєм ковдри — над водою піднявся туман і потягло холодом.

— Побуду з тобою, — мовив Хелонідес, коли люди пішли.

— А для мене місце де? — спитав Повзик і, не чекаючи відповіді, почав умощуватись між м’якими теплими лапами Коота. — Я хильнув сливовиці з пляшечки цього спортсмена, то тепер до ранку очей не склеплю.

— Тебе тягне до алкоголю? — з турботою в голосі спитав Бікі.

— Іноді,— щиро признався Ерик. — І все через ті дурні мухи.

— Тобто?

— Я не розповідав?

— Ні.

— Мухи їдять усе підряд, тож коли в лісі з’явилися різні отруйні дими, хлорофоси, ДДТ і т. д., кожна цокотуха була набита наркотиками, як гармата порохом. Мух їли павуки, павуків — мій тато, і я, ще в яйці, був уже трохи наркоманом.

У багатті стрельнув сучок, Повзик замовк, а потім докінчив:

— Іноді тягне, але як подумаю про маму, не беру й краплі до дзьоба. Сьогодні було так весело, я забув про все і… А втім, чого це я буду вам усе розказувати! — раптом розсердився він.

— Я теж про все-все розказував, — заспокійливо мовив Бікі.

— Ти розповідав, а Йонатан — ні.

— Ви й так багато про мене знаєте, — лагідно мовив Коот.

— Багато, — погодився Хелонідес, — але ж не стільки, скільки ти про нас.

— Давай усе від початку, — зажадав Повзик. — Люди сплять, саме нагода звірям у таку ніч звірятися.

Важко вибирати пору для сердечних розповідей, опираючись на прогнози Гідрометеоцентру, та якщо чистота неба заохочує до очищення думок від хмар і туману, то час на дружню бесіду був якраз слушний: на безхмарному небі кольору кашмірського сапфіру, перев’язаного на заході орденською стрічкою Чумацького Шляху, зорі здавалися діамантиками, розкиданими в безмежному просторі неуважними і закоханими космонавтами.

— Лев уже перескочив найвищу точку на своєму шляху, — сказав Коот, піднявши лапу до неба, — але його найяскравіша зірка, Регулус, яку він носить на грудях, все ще майже точно показує на південь.

— Тіу-пі! Де лев, який лев? — свиснув Ерик.

— Сузір’я, — пояснив Бікі й обвів плавцем контур космічного звіра.

— А за ним, трохи нижче і ближче до заходу, Діва із зіркою Колос в руці, яка світить, наче півтори тисячі сонць.