Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Вигадує наш генерал, як шовком шиє,— тихенько шепнув Повзик.

— Ні. Просто кожен її промінь іде до нас двісті років, тьмяніє в мороці й розпорошується. При нагоді, Ерику, я тобі про все це розкажу.

— Що ви там шепочетесь?

— Та це ми, Йонатане, деякі астрономічні питання з’ясовуємо.

— Збирався говорити про себе, а сам Коперника вдаєш. Крутійство це, та й годі,— з притиском промовив Повзик, що свідчило про одне: сливовиця не найліпшим чином подіяла на його й так не надто лагідну вдачу. — Будеш розповідати чи ні? Сам казав, що ніч добра для звірянь.

— Саме такої ночі, тільки трохи раніше, коли Діва, ще стоячи ногами на обрії, тримала за задню лапу Лева, який приготувався до стрибка…

— Це значить, березневої,— шепнув Бікі на вухо Крикові.

— Мій батько, Вітослав Коот, старший сержант БриКоНіДесу, спускався на парашуті у ворожий тил, на всі заставки кленучи відсутність хмар, дощу й туману, що робило його, підвішеного між небом і землею й освітленого місяцем, наче прожектором, легкою здобиччю для будь-кого з ворогів, зачаєних у темряві внизу. «Навряд чи знайдеться на світі ще один такий геройський ідіот, який дозволив би себе скинути при такій погоді», — думав він, підтягуючи стропи, щоб приземлитися спиною до вітру. Тільки-но він так подумав, як побачив трохи вище перед собою другого парашутиста. «Кокер-спанієль, ердель-пінчер! — вилаявся він. — Вдруге мене скинули, чи що?»

Коот зробив паузу, щоб перевести подих.

— Як це? — спитав Ерик. — Хіба так буває?

— Оптичний обман в стані психічного напруження… — висловив здогад Бікі.

— Ніякого обману, мій любий. Як тільки тато приземлився, ще не встигнувши згасити наповнений вітром купол, той другий стрибун упав йому майже на голову і, ні про що не питаючи, кинувся у рукопашний бій з вигуком: «Мас!» Батько ухилився від удару, вдавшись до «сальто пепі», одного з найзнаменитіших прийомів польського карате, і з родовим бойовим вигуком: «Мак, мак!» — уже збирався садонути напасника подвійним хуком, коли раптом усвідомив, що різниця їхніх бойових закликів полягає лише в написанні — отож це, напевно, союзник, а може, навіть родич. Зупинитись йому було неважко, оскільки під час сальто він геть заплутався в парашутних стропах. «Аві?» — вигукнув пароль і тут-таки почув у відповідь: «Ти!» Судячи з пискливого голосу, відповів коротковусий шмаркач.

— Люблю, коли добре кінчається, — сказав Повзик.

— Це ж треба, щоб такий збіг обставин! Але як сталося, що вони не зустрілися в літаку? — спитав Хелонідес.

— Бо то були два різні літаки, — пояснив Коот. — Однак не випереджайте події, бо до щасливого кінця ще далеко. Під час обміну паролями куполи парашутів, наповнені повітрям, тягли обох десантників по землі, і зупинились вони тільки тоді, коли, проскочивши через відкриті ворота, опинилися біля ворожих казарм.

Почулися чужі команди, пролунав сигнал тривоги, і з усіх боків почали збігатися солдати. Обидва парашутисти, не змовляючись, допустили їх на штурмову відстань, а потім як пальнули з восьми стволів.

— З восьми? — здивувався Бікі.

— Такого не може бути, — пирхнув Ерик.

— В кожній лапі по пістолету.

— А на чому ж вони тоді стояли?

— Річ у тім, що вони, заплутавшись у стропах, лежали на спині і вступили в бій з цілим батальйоном, щоправда, поскубаним партизанами, але все ж таки батальйоном. Мусили прийняти бій, щоб виплутатись із стропів і мати здатність маневрувати. Тато перегриз стропи їй, а вона йому, і, в такий спосіб вивільнившись із пут, вони удвох помчали великими стрибками в навальну атаку на мінометну батарею, яка стояла під ворітьми. Подолавши перешкоду, відійшли до лісу, підпаливши під час відступу цистерни з бензином і замінувавши склад з боєприпасами. Наступного дня, бувши вже далеко і в небезпечному місці, обоє почули страшний гуркіт, а через тиждень у газеті, знайденій у взятого в полон командира полку, вичитали, що злетів у повітря і назад не повернувся один дуже поважний генерал.

— Їй? Вона? Обоє? — дивувався Бікі.

— Хто ж то був той другий парашутист?

— Моя мама, — відповів Йонатан. — Моя добра мудра мама. Їхній шлюб зареєстрував командир лісового загону.

Користуючись тим, що оповідач, поринувши в минуле, замовк, Хелонідес зробив швидкі підрахунки і сказав:

— Виходить, десь цими днями, капітане, мають бути твої іменини?

— Не мають бути, а є,— усміхнувся Коот. — Саме сьогодні.

— Виходить, це вогнище…

— Так. Але знав про це тільки лісник.

— Ти сказав йому раніше, ніж нам? — у голосі сержанта вчувався легенький докір.

— Нічого я йому не казав.

— Звідки ж він дізнався?

— Бо саме він, тоді двадцятилітній юнак, був тим командиром загону, який скріпив шлюб моїх батьків.

— ЕЙ, капітане! — вигукнув Хелонідес. — Живи і командуй