Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

«української революції» 1917—1921 років. Для шістдесятих років минулого століття — надзвичайно широкий спектр літератури, що свідчив про серйозну підготовку до вступу в аспірантуру.

Підсумовуючи, можна говорити, що саме в Горлівці значною мірою сформувалися основи Стусового світогляду. Такий процес активного формування передбачає неминучі підпадання під впливи, містить сліди перехідних, більш чи менш тривалих, захоплень філософськими доктринами чи поетичними світами, перебування в силових полях яскравих відкриттів…

Усе це було й у Василя Стуса. Можливо, саме цим інтенсивним інтелектуальним виростанням у «чужих» силових полях і зумовлені відносні творчі неуспіхи Стуса-поета. Проте, повторюсь, саме відносні неуспіхи.

Коли ж періоди максимальної вимогливости поступалися тверезому аналізові, Василь Стус більш реально оцінював ситуацію. За якийся час він навіть примусив себе вибачитися за отой — грудня 1962 року — лист до Андрія Малишка: «Зо два місяці тому я надіслав Вам листа, в якому, виливши свій біль з приводу багатьох жорстоких „чому“, я прохав Вас зарадити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте. Я і сам дуже часто лаяв себе за той лист, на котрий я, мабуть, не мав жодного права»[305].

Життя підтверджувало репутацію суворого вчителя. І Василь вчився стриманості й виваженості вчинку, за який так прикро потім червоніти. Справді, картав він себе, прекрасно усвідомлюючи всю складність існування «великих», яке право маєш ти, ти, котрий лише входить у життя, оцінювати великих. Хто — ти, і хто — вони? А що їх любов до батьківщини не менша за твою, то як треба було тиснути на Тичину, Рильського, Малишка, щоб вони майже «добровільно» вдягли на себе тогу радянського патентованого класика? Що з того, що за якийсь час їм, переродженим, це навіть стало подобатися?

Так чи приблизно так міркував Василь, розкошуючи у світі мистецтва й літературної науки. Та варто було йому зіткнутися з відвертим свавіллям держави щодо національної культури, варто було відвідати Рахнівку, із її картинами підневільно-«безпашпортного» життя селян, як гору брали зовсім інші думки — відповідальність національної еліти перед народом: де та межа, переступати яку не можна за яких-будь обставин? І сором за колишню слабість — засліплення блиском імперської російськомовної поезії Пастернака, Цвєтаєвої чи кого іншого — обпікав зсередини. На місці випаленого проступало больове усвідомлення дозволених меж, і все чіткіше формувалася необхідність віддати себе служінню народові, навіть тоді, коли добре знаєш, що до твого служіння тому народові цілком байдуже.

У січні 1963-го Василь Стус звільнюється зі школи й повертається до батьків, у Донецьк. А що проблема грошей і далі була надто актуальною, то вже з березня він стає до роботи на шахті[306] — так чесніше. Відпрацював зміну і, навіть коли втомлений фізично, усе ж значно краще почуваєшся морально, бо на тебе не тисне огида від необхідности постійно торочити про «батьківську опіку» української культури комуністичною партією, і ти з чистим сумлінням можеш готуватися до вступу. Щоправда, в ту аспірантуру, бажано не-донецьку, ще треба було потрапити.

Василь намагається не пропускати жодного засідання літературного клубу молодих письменників «Обрій». 26 січня 1963-го він нотує до свого щоденника: «Уже кілька засідань було в клубі молодого літератора. Там — дискусії приємного характеру. Там — антиподи. Там цікаві речі бувають. Л. Беринський, Надєждін[307], ряд інших. Ситуації гострі, часом некрасиві, недоброзичливі розмови. 19 січня мені дали бій. Критиковано було і за захист євреїв, і за „націоналізм“ — чого не було мовлено, але про це йшлося. 25.1. відсилаю відповідь на листа з „Дніпра“. Вмістив там вірші: „Ніч скульптора“, „Зореплавцю“, „Вереснева земля“, „Ти мене не жури…“, „Смертний мотив“, „Світанок у лісі“, „В картинній галереї“.

Трохи раніше, числа 22—24.1. відіслав два листи в „Україну“ і „Зміну“. 31.1. пустив „Монолог у 100 рядків“ до „Літературної України“[308].

12.2.1963 р. Все почалося 9 грудня. Трунок благословив і одважив. Не соромно? Мабуть. Сон-колихання. Утіка — утікає вужем. Соромно! Геройствую. Поразка. Притишеність. Регулярно. Слабість — до відчаю. Допомога, майже професійна, де все зміщене — почуття в бік звичности, механічности. Хвилювання. Петро? Хай Петро. А розпач — він був — даремний. Заспокоєння. Сльози. Вимоги. Даремно. Хто швидше кого ошукає? Ошуканим буду я[309].

А. В. К.[310] розповідав при зустрічі. У Якубського, історика партії, джентльмена, була рукописна збірка (тираж — 4—5 екз[емплярів]) М. Рильського. В збірці 20—22 р. „Гомін і відгомін“[311] „золотом цяткована блакить“ і прорив:

Ти пам'ятаєш чорну темінь ночі

І тих людей, що іменем любові

Любов згубили?

Так пам'ятаю…

Лист Епіка до Постишева[312]: я знаю, що мої злочини — страшні. Перед ними ніщо вбивця з великого шляху. Ім'ярек — скажений пес. І годиться все — задля нього. М. К. Зеров дуже ерудований, хоч гнув не туди.

Вчора — по моєму „Пориві“ — через пару років це буде крупний поет[313]. Я в цих справах помиляюсь рідко.

В неділю, 10.2. — відповідь од Гуцала[314]. Перед цим — відповідь од Боженка (за альманах) і Лисюка (за „Дніпро“). Відіслав листа до Віктора Д[ідківського]. Лист у видавництво „Молодь“[315].

2.3.1963. 28 лютого відіслав „Порив“[316]: 68 віршів. Надій на успіх мало — вірші слабкі здебільша, на них значною мірою лежить слід давніх уподобань — романтично-суєтного скерування. Це більше слід того, як не треба писати. Відповідь із „Зміни“ — панібратськи-хвалебна, од Бор[иса] Сороки. І. Муратов відмітив якось мою „Ніч [скульптора]“. А дехто пророчив, що вона не буде надрукована!

І питання моралі — читав учора „Картолан“, а сьогодні оповідання В. Кетлінської „Інженерна алея“. Людина обплутана забобонами, відчуваючи це лише по наслідках. Лист до Ш[ури] був такою саме „слабістю“.

Оцей вантаж, що є в нас самих од оточення, гнітить нас: допомагає вивірити себе: що ти є? Людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина — вище! Сила, суть — у крайньому індивідуалізмі, бо це — можливість самоперевірки, можливість усвідомити себе.

Всі ці „угоди“, „спілкування“ — то лиш опускання до рівня, власне — падіння. Тільки це!

Норм „тону“ нема ніде. Людина — в суті своїй — мусить бути диктатором, того толку, якого вимагав Ніцше. Їй-богу, хай це божевільна думка, але те, що період 1788—[18]15 pp. цікавий не змінами, не кров'ю тисяч і тисяч, а єдиною величною постаттю Наполеона — заховує в собі міцне ядро; знову, отже, — суперменівські ідеали, але на такій порі, коли в самому собі почуваєш його щонайменше.

Вірші збірки: „Порив“ — 10, „Земля моя“ — 18, „З