Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

В „Прапор“[317] —„Я — божеволію…“; „Курок натиснено…“; „Світанок у лісі“; „В картинній галереї“; „Зореплавцю“; „Пролісок“; „Ти раптом…“; — відсилаю 9.3.1963 р.

10.3.1963 р. Лист од Вінцаса[318]. Такий же теплий і ніжний, як і всі його листи. Як і він сам. Він — філолог. Дав адресу: Вільнюс, вул. Університету № 1/2-65. Кажуть, коли Твардовський носив Хрущову повість Солженіцина, то докинув за Пастернака: коли я будь-чого вартий, то перед Б[орисом] Л[еонідовичем] я, мовляв, пігмей. Це героїчно — в першу чергу. За одне це вибачаєш йому доволі сіру писанину і бачиш, що людина чесна завжди зможе мати для себе виправдання, не шукаючи його. Один абстракціоніст, у якого Хрущов запитав, де ж ви берете фарбу (мала, бач, бути сентенція, що народ для вас дає її, а ви її розтринькуєте на „дурниці“), відповів: „Ворую, как все!“.

Це „хуліганство“, притаманне молодості. Видно, що під старою кожурою починає бродити весняний сік, якому дано буде ще до кінця століття проколоти цю кожуру і пустити нові парості (може, нову кожуру?).

Пророкують — майбутнє — світова деспотія, що поява робота — свідчення виродження людини, свідчення посталої необхідности знайти якесь виправдання своєму змізернінню.

Кіплінґ:

День — ночь. День — ночь.

Мы идем по Африке.

День — ночь, день — ночь

все по той же Африке.

Лишь только пыль (3) из под шагающих сапог

И отдыха нет на войне солдату.

Друг мой, смотри, не задерживай, шагай

если сон тебя сломил, то задний ряд тебя сомнет.

Лишь только пыль.

Ад ад ад ад я прошел за шесть недель

Но поверьте, там не встретил ни жаровни, ни чертей

лишь только пыль…

пыль, пыль, пыль, пыль и только пыль из-под сапог

пыль (4) из под шагающих сапог

лишь только пыль…

пыль, пыль, пыль, пыль»[319].

Початком березня 1963-го року обласною парторганізацією Донецької области було прийнято рішення розпочати випуск україномовного варіанту газети «Социалистический Донбасс». Потрібні були молоді люди, які б добре володіли українською мовою. Так у газеті з'явилися Володимир Буц (Вербиченко), Валентина Дроздова, Алла Суровцева, Світлана Колодіна, літературний критик Костянтин Спасенко. Одним із останніх прийшов до редакції Василь Стус[320].

Більшість працівників, дотичних до українського варіанту газети, були добре знайомі Василеві ще від часів Сталінського педінституту.

Працювати доводилося переважно в другій половині дня, коли необхідно було відредаґувати «начорно» перекладені матеріали. Незнання живої української мови більшістю перекладачів дратувало, але домовленість про рекомендацію на вступ таки переважала роздратування від марудної правки.

Аби розвіятися від редакторської рутини, Василь нерідко спускався до підвалу сусідньої мінвуглепромівської їдальні на вулиці Артема, де кожне замовлення закінчував неодмінним: «і пляшку пива»[321]. За цими «розвіюваннями» він швидко заприятелював із іронічним Буцом, який виокремлювався з загалу непоганим знанням мови. Інколи приятелі палко дискутували на літературні й політичні теми, у яких згадувалися імена Грушевського, Винниченка, Петлюри, Бандери «в контексті відомостей, що поширювалися неофіційно, супроти радянської апологетики»[322]. На спогад про Буца у Василя навіть залишилася книжка Боріса Пастернака «На ранних поездах» (1945), виміняна на збірку віршів Вознесенского.

Проте головні списи ламалися довкола сьогодення. Обоє усвідомлювали, що «відлига» закінчується, але миритися з цим не хотіли. Та й не в характері Стуса було мовчати чи говорити про щось притишеним голосом. У своїх спогадах Буц пише, що в той час Василь Стус виявляв інтерес до образности А. Вознесенского та політичної «кусючости» Є. Євтушенка. Підтверджує це й щоденник:

«15.4.1963 р. Останні події — десь тиждень назад — в „Комсомольській газеті“ — Хлєстаковщина — стаття трьох авторів про „Автобіографію“ Євтушенка. Він її мав писати для США, де заходилися видавати його твори і ось продає у Франції. 9—10.4. — ідеологічна нарада в Києві. Лають Драча, Летюка, Вінграновського, Ліну Костенко. Пішли гуртом на них. Вінграновський не визнав своїх гріхів, невпевнено захищався, а вірш „Я меч. Я не слуга. Я син“, кажуть, тільки доконав його. Віктор Нєкрасов мовив, що коли, на догоду друзям-порадникам, він розкається, то не поважатиме себе як людину: комуніста. „Я буду писати правду, одну лише правду“ — закінчив він [Вінграновський], зірвавши кілька оплесків. „Молодець Павличко“ — кричав Підгорний[323] (крім Нєкрасова і Бєлогурова всі виступали українською мовою).

Про Новиченка Вінграновський: зараз так б'є молодих, що аж вуха заячі видать»[324].

Ім'я Миколи Вінграиовського в щоденнику згадано невипадково. Розповіді донецьких учасників квітневої ідеологічної наради в Києві остаточно переконали Василя, що нова «офіцізація» культури розпочалася, і сьогодні мусиш обирати, із якого боку барикад бути. І нехай обраний ним бік був малоперспективним у кар'єрному плані, однак на іншому він бути не міг. А компроміс… компроміс можна знайти з усіма розумними людьми. Так, принаймні тоді, здавалося. Та найбільше вразили його вірші молодого Вінграиовського, машинописи яких дав А. Клоччя, а він передрукував на машинці, аби роздавати приятелям[325].

Водночас із Києва прийшло запрошення на місячний семінар молодих літератів, що мав відбутися в Одесі. Помітив і запросив його в Одесу Володимир П'янов, який очолював у Спілці письменників роботу з молоддю.

І от — Одеса.

«12.5.1963 р. В понеділок, по приїзді — знайомства. Веселун („тундра“) — Реп'ях Станіслав з віршами під „Євтушенка“ і оригінал-самородок-жартун Сашко Зайвий, хворобливо рафінований Борис Нечерда, і Володя Сорока — з „Арсенальцями“, „Островським“, „Комсомольці 20-х років“ — вишукані ходи в архітектурі, і поліглот Грабовський Валентин (погані вірші, набридливий), і львів'яни — Ігор Нижник — музикант — алітерації — асонанси…

Перший день Григорій Прокопович Донець — керівник, Б. С. Буряк, В. П. Іванисенко[326] — читання лекцій і т. п.

Про Дзюбу: на партзборах виступає — звинувачує метрів. Збанацький — Корнійчук позбавляють слова. Провадить і не зважає. Вийшов: ви всі брехуни, а я — за правду.

Там — і хитрий Коротич. І розповідь Володі[327] про митарства з пам'ятниками. Виступали згодом Степан Петрович Ковганюк — перекладач. Дузь і Іван Данилович Семенець — ред[актор] „М[олоді] У[краї]ни“ і Б. Урнов тут. Цікавий Михайло Сич — житомирський друг М. Клименка („Золота симфонія“; „Товариш серце“). Михайло Палатюк — зі слабими гуцульськими віршами. Сьогодні, в неділю, був Анат[олій] Мороз і Володя Яворівський — цікаві хлопці. По-своєму. Суботня вечірка — на веранді, де Збанацький писав „Малин[овий] Дзвін“. І тости. І гріх мій. І одеська Шура. І викладач Левченко. І мій земляк Анатолій Бортняк[328]».

Такими були враження першого дня семінару. Приїхали ж донецькі молоді таланти — Василь Стус, Володимир Міщенко і Василь