Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

не знаходив. Надто багато більших і менших конфліктів уже накопичилося, надто все це боліло, надто прикро було бачити, як зі всім цим миряться вчорашні друзі, примушені приладжувати себе під диктат аґресивного люмпена, що дедалі більше відчував вседозволеність, особливо — щодо української мови та культури.

Цього разу Василя що називається понесло. І він не заспокоївся, поки не відіслав листа Андрієві Малишку:

«Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь-ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужости і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні…

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба…

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовости, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не «перекваліфікуватись», щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і «громадяни»[299], і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження… Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже… нас — за 40 мільйонів…

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись»[300].

Відгомоном ситуації став цикл публіцистичних творів, у яких гостро ставиться проблема «нищення національних традицій» і є чітке усвідомлення: коли хочеш зарадити цій біді — мусиш розраховувати лише на себе:

Рідній не треба крові

В бою прокурених слів,

Рідній не треба мові

Звитяжних тонів.

Є в нас свої кордони —

Межі імперії,

Значи затихаючі тони

Вкраїнських прерій.

Дивись не назад, а далі,

Не навкруги, а вперед.

Забудь про жалі й печалі,

Коли ти справжній поет.

Умій заплющувать очі

І в ночі бачити день.

Живі в нас не мають збочень,

А мертві ж де?..[301]

Грудневий інцидент лише переконав у правильності рішення залишити школу: «сіяти розумне, добре, вічне» — піддаватися марній ілюзії народників, які робили «що могли» радше для заспокоєння власного сумління, аніж справді намагаючись якось уплинути на ситуацію. «Ні, за ситуації, що склалася в Україні, лише наука й висока література може коли й не зарадити, то принаймні стати пам'ятником, який би засвідчив, що тут теж були таки люде, — міркував Василь. — А щоб викладати українську мову в донбаському середовищі, треба мати „якісь моральні травми“».

Загальне невдоволення довколишнім росло, переносячись і на взаємини з Шурою, російськомовність якої вже по-справжньому дратувала:

Рідну мову мою

Ти мені пробачала, немов дивацтво…

Ти, напевно, мене любила,

Бо тільки морщилась,

Коли я говорив про любов,

Яку мої предки назвали коханням.

…

…якось промовила: —

Навіть мову твою,

Здається, змогла б полюбити…[302]

Як би смішно не видавалося, а національна «проблема» стала вирішальною в цих взаєминах: не міг Василь уявити своє життя в російськомовному побуті. Для нього це стало б не просто поразкою, — крахом.

Тим часом невдоволення життєвими обставинами досягло межі. Несприйняття його творів старшими письменниками, помножене на чисельні творчі поразки, зумовлені експериментами з формою, герметизували Стуса, змушуючи закриватися від світу у власній мушлі. У цей час він формує великий зшиток віршів, об'єднаних промовистою назвою: «ДЕЛО № 13» — видавництво «Сампишсамчит»[303].

Цей зшиток можна вважати першою самвидавчою збіркою Василя Стуса, виготовленою, щоправда, не так для поширення в колі друзів, як для самофіксації здобутків певного періоду — 1962 року[304].

Із кола читацьких симпатій того часу, які не згадувалися в Стусовому «Щоденнику», слід згадати імена Бердяєва, Шестова, Гайдеґґера, Камю, штудії німецької класичної філософії — Геґель, Кант, Шеллінґ, Фіхте, а ще — Декарта, Спінозу, Юма, Сковороду, Юркевича, козацькі літописи, матеріали з історії