Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

до творчої смерти талановитих, а й закриває більшості з них творчі шляхи, дратувала письменників старшого покоління.

Особливо у зв'язку з нагадуванням, що майже всі вони прислужилися «до закопування» від народу найвищих досягнень української літератури тридцятих:

В літературі — як на цвинтарі:

Одні лежать, а тим іще копають,

Не плач, сльотавий, сльози витри,

Ти бачив, як живих ховають?

Копають ями їм по черзі, по рідні,

Спочатку дуже близькі, потім дальні,

Потому вже чужі. І йдуть печальні

Живі і лічать, мов удари, дні.

Не вирішено ще — кому те знать,

Кому відкинуть перший заступ.

Та головне — спочатку докопать,

А потім бачити, як очі гаснуть.

В літературі — як на цвинтарі,

На цвинтарі — як на базарі,

А на базарі — кожен хитрий

І хлібосол і кашу зварить.

Тому — безодні треба і не менш.

Тому — маленьку ямку зовсім,

Та все, що виконано досі,

Зарите так, що не збагнеш.

В літературі — як на цвинтарі

У глупу ніч. В пітьмі розбийся.

Лиш бачиш фосфоричні літери.

Ступай по них. Ступай. Надійся[295].

Відчуття інакшости впало на молодого вчителя так несподівано, що Василеві потрібен був час, аби, трансформувавшись у лялечку, виростити крила для майбутнього лету. Але часу на таке самовизрівання було надто мало. Творення ж власного — іншоплощинного — світу вже почалося…

Біль за втраченим Поділлям поступово трансформовувався у страх втратити Україну. Чи ж можна за такої ситуації межі зважати на дрібні життєві резони, як роблять це всі довкола?

Поступово він дедалі природніше відчував власну неподібність на офіційну, уже майже класичну, українську радянську літературу з її бідним змістом і занадто перебільшеною самими авторами сміливістю. Молоде ж покоління, пізніше назване «шістдесятниками», ще нічого особливого не досягло, хоча й було духовно близьким Василеві. Тому — «епоха Пастернака» — естета, кожен рядок котрого «вібрував змістом».

Саме в цього поета Василь вчився виваженій відточеності поетичного рядка, вмінню концентрувати зміст, наповненню вірша музичним звучанням. А ще вабила спадкова аристократичність духу, що не творить кумира, але й, і це, може, ще важливіше, не поспішає скидати існуючого, бо «свято место пусто не бывает». Для Пастернака[296] це було очевидним, Стусові ж доводилося осягати цю просту істину на межі емоційного зриву…

Василь важко вчився м'яко, але рішуче говорити «ні», що, за спостереженнями Д. Донцова, так важко давалося переважній більшості українських інтеліґентів з причини властивої їм м'якодухости.

Він готувався до «прориву» в аспірантуру, хоча й розумів, що на катедрі Донецького інституту його не надто чекають. Школа дедалі більше заважала підготовці, й від нового року він мав намір лишити її, аби 1963-го цілковито присвятити себе науці.

Сприяли цьому й обставини. Останніми числами 1962-го до Горлівки саме прибула група випускників Львівського університету. Молоді романтики-випускники сподівалися «будити національний дух» російськомовного Донбасу. Поміж них був і викладач української мови та літератури Василь Шиманський, що отримав направлення до тієї ж російськомовної школи, у якій працював Василь Стус.

Знайомство вийшло приємним, і за якийсь час молоді викладачі почали разом обідати, спілкуватися вечорами.

8 грудня, відбувши уроки, Василі подалися до місцевої робітничої їдальні. Того дня на шахті, що знаходилася поруч зі школою № 23, саме виплачували аванс. А кожен аванс у шахтарському містечку означає добру пиятику, що, зрештою, властиво всім робітничим передмістям.

Про щось перемовляючись між собою, Василі стали до черги, що самопливом привела їх до бійниці-віконечка, де замовляли страви. Василь Шиманський, який стояв першим, попросив:

— Дайте мені, будь-ласка, на перше — борщ, на друге — шніцель із картопляним пюре та компот.

Літературна українська, посилена західним акцентом, роздратувала якогось підігрітого спиртним шахтаря. Додавала хоробрости й належність до великого гурту, від якого всією їдальнею розходилися винні випари.

— Ти шо, падло, по-нашему гаваріть нє умєєшь? Шо ти лєпєшь: «дайте на пєршє», «дайтє на другє»… Ти шо, сука, по-чєловєчєскі ґаваріть не умєєшь? — розпалювався він, відчуваючи мовчазну підтримку з боку товаришів.

Жінка, яка подавала страви, спробувала звичним для шахтарського вуха суржиком розрадити ситуацію:

— Как вам нє встидно. Ето же учітеля нашей школи!

Але саморозпалювання вже сягнуло межі, а під'южування друзів провокувало до ще більшої нахабности:

— А мне плевать, шо ані учітєля. Нє убілі етіх бандєровцев в сорок пятом, так сейчас добйом.

Подальше розгортання ситуації Василь Шиманський запам'ятав так:

«Василь Стус розвертається (я не встиг поставити підніс з обідом) хапає того плюгавця і піднімає вверх (я казав, що Стус ніколи не кричав, він і зараз не крикнув), а лише з гнівом вимовив голосно:

— Замовчи негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні!

Підбігли з черги більш помірковані шахтарі, втихомирили розпочату бійку, і ми пішли їсти свій обід»[297].

Банальна ситуація, із котрою україномовним Донецька, Харкова, Горлівки та багатьох інших міст східної України не раз доводилося зіштовхуватися, коли вони не розмінювали себе на зчовганий суржик чи російську. І це таки викликало роздратування, адже «українська» — правильна й навіть дещо спрощена, бо вишукану справді можуть не зрозуміти — була знаком неподібности, підкресленим протиставленням себе загальній масі, основним правилом якої було «не виділятися».

Цього разу Василя «дістало» по-справжньому. Сповнений люті, роздратування й безсилости що-будь змінити, він розрізав простір своєї невеличкої кімнати, безнадійно намагаючись віднайти спокій:

Ти що казав? Зараза — що казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.

Ти обіцяв — навіки зав'язав

Біль-білий день, що й світу вже не видко?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи — в болота сибірські,

Людські кістки — на добриво візьмеш?

Ти що казав — ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог — так. На полум'ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я — ворог твій — тобі мурую мур

Імперії. Стараюсь до пропасниці,

Закручений, як равлик, в ревматизм,

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій не комунізм[298].

Виливши найгостріші неґації на папір, Василь сяк-так спромігся опанувати себе: папір і цього разу допоміг звільнитися від надміру дражливих емоцій, ніби ввібравши відчай і принижену національну гордість, яка спопеляла єство. Звільнившись від ситуативної конкретики ситуації, поет пізніше так і не повернувся до цього тексту, аж поки 1972-го його не розкопали в чернетках люди з КДБ. Проте спокою Василь