Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

на чергування, але так і не міг згадати, не звернув тоді уваги на її слова, а слід було б звернути, бо коли вона справді служить у міліції, то може чергувати і цілу добу, отож він даремно стовбичить тут перед замкненими дверима. Проте Шульга терпляче тупцював біля глиняної хатки мало не до самої півночі і лиш тоді нарешті здався, вирішивши прийти завтра вдень, а коли треба, то й увечері, вночі, залишатися тут хоч і на цілу добу, бо нікуди йти, нікуди далі відступати, нікуди й незмога…

Він ходив на вулицю Поля, мов на інститутські заняття, мов на роботу, цілий тиждень, вдень і вночі, і все даремно. Невже антрацитовий прокурор міг так налякати нещасну жінку?

Студенти належать до категорії населення, яке, здається, майже нікого не цікавить, їхній перший повоєнний курс був величезний — сто двадцять п’ять чоловік, майже як увесь факультет воєнного часу, — але за ці роки зменшився мало не вдвічі, бо вчорашні фронтовики влаштовувалися на вигідні посади і без закінченої вищої освіти, а дівчата, щоб не засиджуватися в старих дівках і беручи до уваги утворення кривавою війною надлишок жіноцтва в державі на цілих двадцять мільйонів, норовили вискакувати заміж, хапаючи собі майорів, полковників, спекулянтів і пройдисвітів, і нікому не було до цього ніякого діла, просто заступник декана закреслював у списках те чи інше прізвище, так ніби йшлося не про живу людину, а про звичайний знак в математичному рівнянні. Тож коли нікого не цікавили життєві долі тих чи тих студентів, хто б же надавав значення тому факту, що студент Шульга тиждень чи й більше не відвідує лекцій і не склав заліку доцентові Чаплі з теорії електрики. Хіба від цього щось зміниться і хіба перестануть бути дійсними підручники Папалексі, Ейхенвальда і Тамма?

Та коли не стурбувалася, сказати б, офіційна частина людства, то частина неофіційна пам’ятала про Шульгу, згадувала його, стежила за ним, турбувалася його відсутністю, а тоді й стривожилася його несподіваним зникненням, і цю стривоженість зматеріалізувала у вигляді двох молодих прекрасних жінок, які одного зимового дня, коли сонце виблискувало на білих снігах особливо яскраво, з’явилися перед Шульгою в години його, може, найбільшого розпачу.

Він уже став втрачати надію застати когось живого в тій таємничій глиняній хатці на дніпровській кручі, сидів у своїй вузькій, як школярський пенал, каютці розгублений і розізлений на свої невдачі, на свою дурість (чому не розпитав тоді Олю про все, чому пішов од неї, нічого не знаючи, власне, втік боягузливо, ганебно, безчесно, — полишивши беззахисну жінку напризволяще), і саме тоді до його господині Тетяни Омелянівни прийшла її сусідка, пухкенька жіночка з тихим голосом, і довго шелестіла в нього за дверима з хазяйкою: «шу–шу–шу», а тоді, пошкрібшись ледь чутно в його двері, проникла до Шульги і прошепотіла: «Там до вас прийшли і просять вас, а я теж просю до себе, так що звиняйте, але без вас і я не піду, і не вернусь…»

Сусідчин «житлоблок» був точною копією помешкання, де мав притулок Шульга: простора холодна веранда з посірілих від негоди дощок, дві кімнати з кухонькою, більша кімната прохідна, далі вузький довгий «пенал», але не з засняділим од туги квартирантом чоловічого роду, а з двома молодими жінками, які споряджали стіл з частуванням далебі не студентських вимірів. Люда і Регіна. Одна хтиво–поваблива до потемніння в очах, друга — в тонкій, майже іконній красі, сором’язливо–стримана, хоч відомо ж, що стримуваний вогонь вибухає завжди ще з більшою силою.

— Шульга! — побачивши його, сплеснула долонями Люда. — Що з тобою? Ти ж як з хреста знятий? Хворий? Голодний? На лекції не ходиш. Не склав заліку своєму обожнюваному доценту Чаплі. На квартирі тебе немає. Ночей не спиш? Де ти і що з тобою?

— Я тут, — сказав Шульга, — ось перед вами, живий і здоровий. А решта — суєта.

— Коли так, цілуй мене в щоку, а тоді Регіну! Ні, спершу Регіну, бо це вона стривожилася за тебе, а я вже підключила полковницькі резерви…

— Схоже, що ти пограбувала цілий гарнізон, — засміявся Шульга.

— Вже й гарнізон? Тут же ні чорта немає! Бачив би ти, коли збираються на сабантуйчики наші генеральші… Хоча тебе, мабуть, нічим не здивуєш. Перед тобою ж була вся Європа, лежала голою, як я перед своїм полковничком…

— Може, як в епіграмі на Семена Гудзенка? «Я всю Европу перешел, идя в огне атак, два раза вширь, три раза вдоль, четыре просто так. На всех перинах спал, — ей–ей! — вот так я, братцы, жил, поил духами лошадей, пирожными кормил…»

— А ми шампанського не взяли. Регіна сказала: тільки горілку. З Шульгою щось тяжке, треба горілки.

— Це сказала ти, Людо, — подала голос Регіна.

— Шампанське в мене тепер у необмеженій кількості. Можу принести хоч дюжину, — недбало зронив Шульга. — Відтоді, як ми поховали Андрушу, і після тої нашої шаленої ночі я щодня купував дві пляшки, а пити не мав з ким… не виходило, ну і…

— А ти знаєш, який сьогодні день? — спитала Люда. — Сьогодні ж дев’ять днів Андрушиних. Забув?

— Забув.

— Спасибі хоч Регіні: вона мені нагадала, бо на тебе надій ніяких. Ви ж на фронті дев’ять днів не відзначали…

— Ми й не ховали. Похоронна команда займалася цим, а ми те й знали, що «вперьод на запад!» і «дайош Берлін!».

— То ми сядемо чи не сядемо? — вигукнула Людмила, наближаючись до Шульги на відстань, що суперечила всім знаним і незнаним правилам безпеки. — Шульга, твоє місце ось тут, ми з Регіною по боках, не заперечуєш?

Шульга мляво усміхнувся. Який би з чоловіків не підкорився диктатурі двох молодих прекрасних жінок?

Вони випили, щоб земля була Андруші пухом, тоді за вічну пам’ять Андрушину, за всіх невинно убієнних. Чарочки були маленькі, горілка холодна й пекуча, щоки в жінок спалахнули рум’янцями — тільки б цілувати, — але Шульга сидів між ними, мов дерев’яний, присутньо–неприсутній, був тут і не був, був тим, що він любив, і любив те, чим був він, і був завжди там, де був він, і любив те, чим був, і був тим, що любив.

— В мені мовби все перевернулося, — обережно поскаржився Шульга, — як почалося тоді біля кладовища, так і досі…

— Ти ніяк не можеш забути ангела, який пролетів над