Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

божевілля пристрасті його Юлія, може, й він приїхав з війни саме до цього міста, щоб знов і знов переживати божевілля Юліїне і своє власне, щоб ждати, надіятися, вірити в повернення, повторення, воскресіння навіть того, що вмерло. І та жінка там, нагорі… Хай її звуть не Юля, а Оля, одна літера, один–єдиний звук, хіба це важить, хіба може відібрати в нього надію, адже жінка та сама, та сама вогнепальна краса, і той самий поваб у ній, що й тоді, в Азії, Навіки, навіки…

Він не наважувався повертатися до свого нового пристанища, не хотілося знов стикатися з антрацитовим чоловіком, але той теж не повернувся до Тетяни Омелянівни, змандрував назавжди, і на «отдельное строєніє» не зазіхав більше, як згодом довідався Шульга, бо пошматований ним ордер, виявляється, належав до тих документів, які після втрати не поновлюються. Цим установленням голодрана соціалістична держава забезпечувалася від занадто перебірливих і нахабних пошукувачів житла, якого не вистачало що далі, то більше, а беззахисна жінка звільнилася від жаху нових нічних вторгнень антрацитового прокурора.

Зовні Шульга був завжди спокійний, навіть байдужий, завжди всі заздрили його незворушності, і ніхто ніколи й у гадці не мав, що все його життя після одної–єдиної ночі в Азії стало схожим на ходіння по крихкій кризі. Ледь чутне потріскування, тонкі, мов пташині сліди, білі лінії виникають на темній поверхні, намножуються з катастрофічною швидкістю, ледь чутне потріскування переростає в загрозливий шерех, в суцільний гул, в чорний вибух, провал, обвал, загибель… Так гинув він у Тепліце, так загинув щойно. Народжуємося один раз, а гинемо безліч разів, аж поки дійдемо до рубежу остаточності, за яким або ж царство небесне, або хвала і слава в нащадках, або вічна непам’ять, глухий кут небуття, колапс, анігіляція. Цієї ночі Шульга остаточно переконався, що йому судилося майже вічне життя, яке значитиметься не календарним часом, не віками і не епохами, а тільки і єдино вимірами його туги і його пристрасті, втратами і віднайденнями жінки, що стала для нього знаменням любові, її означенням, втіленням і найвищою суттю. А любов — це щастя, заради якого ми й приходимо на світ. Немає щастя — немає життя. Коли Шульга (ох, як же нечасто!) спіткався з Юлією у снах, був з нею, був у ній, а вона в ньому, довкола нього, звідусіль, мов солодка божа хмара, то щоразу щасливішою була Юлія, і це сповнювало душу Шульги найвищим блаженством. Щасливі були вони обоє, та все ж Юлія завжди була щасливіша, і заради цього можна було жити, і він жив заради неї. З жінками завжди треба бути добрими і щедрими. Нам втовкмачують у мізки: покликання, громадянський обов’язок, вірність, відданість. Кому? За яким правом? Все це суєта і нікчемність. Немає нічого. Ми нікому нічого не винні, нічим не зобов’язані, ми нікому не належимо — тільки землі, з якої прийшли і в яку підемо, і жінкам, лоно яких є солодким втіленням всеплодющості земної.

Може, Шульга навіть після всіх страхітливих, майже інфернальних випробувань зостався вірним тій єдиній жінці, яка стала на його земній путі, стала його призначенням, судьбою, щастям, запорукою життя вічного, яке не судилося смертним, але завжди сяє звабливою обітницею для них за праведність, доброчинства і благородство. Коли так, то де ж було його благородство і його доброчинство в голодний сорок сьомий рік? Чому він не шукав Юлії голодною зимою в легендарному місті чавуну й сталі, яке запихало невситиму пельку сталінської держави багатотонними відливками, тупим металом, циндрою, жужелицею, димом і полум’ям? А може, вона й не зазнала голоду. В міліції не голодують ніколи. Міліція завжди сміється. Як тоді коло кладовища.

Лише тепер Шульга згадав, що не встиг навіть спитати Олю–Юлю, чи то вона їхала тоді в «доджі» і сміялася разом з двома міліцейськими чинами, і чи вона в міліції чи деінде, і взагалі, хто вона і що, коли ж справді не Юлія з Ташкента, не… Він боявся почути оті нестерпні «не», тому й не розпитував ні про що. Та це не означає, що він кине цю жінку напризволяще і не захистить її від антрацитового прокурора!

Прокурор до Тетяни Омелянівни не повернувся. Десь перебув решту ночі з кубометром своїх манаток і тепер, мабуть, зготовлявся до нового штурму. Шульга надто добре знав підлу натуру таких людей, як знав і те, що повинен захистити жінку, послану йому долею.

Наприкінці війни мадам Черчілль дарувала радянським офіцерам–переможцям англійського сукна на шинелі. Тепер доброчинство виявляла вдова президента Рузвельта, присилаючи обідраним радянським студентам сяку–таку вдягачку і взувачку: відрізи на пальта й костюми, армійські ботинки на грубій підошві, робочі спецівки з такої цупкої тканини, що, здавалося, вік не зносяться. Розподіляло заокеанські дарунки факультетське профбюро, і, хоч Шульга був серед його членів, він затято відмовлявся брати собі будь–що, вважаючи це принизливим для себе. Однак тепер доводилося сховати надмірну гордість до кишені і йти на поклін до голови профбюро Тихонюка, хапуги й негідника, з яким за інших обставин Шульга не став би навіть говорити. Ще недавно була карткова система, студент міг продати свою денну норму хліба (вісімсот грамів) і таким чином мати якісь гроші, тепер картки відмінено, в магазинах з’явилися продукти, навіть мексиканські ананаси продавалися в центральному гастрономі і грецькі маслини, але ж не для голодраних студентів і не для воєнних удів з малими дітьми.

Тихонюк поварив воду з Шульги, але дав йому ботинки і якусь мало не водолазну куртку, все це було негайно продано на Озьорці, на виручені гроші Шульга купив трохи випивки, більше закуски, купив навіть свіжого винограду в молдаванів, одягнених у розцяцьковані кожухи і високі баранячі шапки–качули, і десь о сьомій вечора вже був на вулиці Поля, біля знайомої хатки, мовби справді перенесеної на дніпровську кручу з азіатських безвістей.

Хатка була темна і мовчазна. Шульга підрахував: робочий день закінчується о шостій, годину–дві на те, щоб забігти до магазину, добратися сюди, ну, хай не дві, а три години, він підожде, у нього в запасі ціле життя, а не якісь там години, він повинен діждатися, окрім того, повинен відбити новий ймовірний напад антрацитового прокурора, хоч не дуже виразно уявляв, як це він робитиме, надто коли той пригримить сюди з цілим нарядом міліції або своїх прокурорських побратимів–розбійничків…

Він ходив перед хаткою, ходив навколо хатки, тоді став прогулюватися по тихій вуличці Поля, пробував згадати, як удосвіта сказала Оля: чи їй треба йти на роботу, чи