Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 41: “Я не знаю, як бути, але я прийшла”

Настя стояла перед дверима кабінету Влада. Її пальці злегка тремтіли, серце билося швидше, ніж звичайно. В голові звучали слова Микити, а в серці — плутанина: страх, біль, ніжність, сумніви і любов. Вона зробила вдих і постукала.

— Заходь, — почулося спокійно, але з ноткою напруги.

Настя обережно відчинила двері. Влад сидів за столом, але відразу підвівся, щойно побачив її. У нього був погляд... не того строгого директора, якого знали всі. А просто чоловіка, який теж не знав, як усе виправити.

— Привіт, — сказала вона тихо.

— Сідай, будь ласка. — Він жестом вказав на диван. — Тобі треба відпочити.

— Я не хочу відпочивати, — сказала вона, зупиняючись посеред кімнати. — Я хочу поговорити.

Влад кивнув і підійшов ближче. Його руки хотіли торкнутися її, обійняти, але він зупинився. Її очі… були глибокими. Сльози ще не висохли повністю.

— Я боюся, Влад, — сказала вона. — Я не знаю, що зі мною. Я вся у цьому всьому — як у воді без дна. Марина, офіс, батьки, ти... я. Малюки. Їх п’ятеро. — Вона ледь посміхнулась. — І я навіть не знаю, чи ти хочеш цього. Чи ти… мене хочеш.

— Настю… — його голос став нижчим. — Я хочу все це. Але я і сам наляканий. І розгублений. І винен. Я не сказав, що люблю тебе тоді, коли мав. І коли тебе ображали — я мав вийти і закрити двері за тими, хто кричав. Але я залишив тебе саму.

Він зробив крок ближче.

— Я не той, хто одразу розуміє, що важливе. Але я вчуся. І якщо ти даси мені шанс — я буду вчитись далі. І бути з тобою. З вами. З усіма п’ятьма.

Настя підійшла ближче. Подивилась прямо в очі.

— Я не прошу ідеального. Я прошу правду. І якщо ти зараз скажеш, що не впевнений, чи це твоє… я піду. Але якщо скажеш, що боїшся, але хочеш… тоді я залишусь.

Влад не думав довго. Він узяв її за руку, став на одне коліно просто посеред офісу, і тихо сказав:

— Я боюся. Але я хочу. І я люблю. І навіть без колечка — я відчуваю себе твоїм.

Настя затремтіла. Він був щирим. І вона відчула: це — справжнє. Вона обійняла його і прошепотіла:

— І я тебе.

Він піднявся, обережно торкнувся її живота.

— П’ятеро… Маленькі ти і я. — Він посміхнувся. — А можна вже обирати імена?

Настя посміхнулась крізь сльози:

— Тільки якщо ти сьогодні ж купиш шаурму.

Влад розсміявся і притис її до себе:

— Домовились. Але завтра — каблучка.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍