Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

вина у підставлену чашу. Коли зизом зиркнув на священика, то побачив голову мерця з запалими очицями і вищиреними зубами.

— За три дні помреш, — сказав мрець, і світло згасло.

Злодій повалився без пам’яті, а очуняв уже, коли стало світати. Побачивши біля себе торбу з краденим, хутенько усе повиймав і поклав на місце, а потім побіг додому і все розповів родині. Потім висповідався у священика, а на третій день помер.

Батяри

Батяр я си батяр

Чи чули ви про славних львівських батярів Юлька Спухляка, Юзька Дикого, Сташка Сліпого, Юлька Чухрая, Юзька Мариновського? Якщо ні, то що ви тоді знаєте про Львів?

Кажуть, що Львів заснував король Лев, але батяри цьому не вірили. Вони завше були певні, що прийшли сюди раніше. І коли Львів уже збудували, а король уперше прибув сюди і спинився перед міською брамою, то раптом виявилося, що батяри поцупили у нього ключа.

Чи не халепа? Ну, вони його потім повернули, але з умовою: Львів і батяри такі ж нерозлучні, як мамалига зі шкварками. І король погодився. А що мав робити — ночувати просто неба?

Львів упродовж років перетворився на велетенський котел, в якому представники різних націй дали життя багатьом явищам. Батяр, солодкий вар’ятунцьо, макабунда або андрус — це все одне і те ж. Може, від колишніх татарських бранців перейняли батяри нахил до волоцюжництва, хитрість і практичність — від вірменських та грецьких купців, гонор — від німецького міщанства, задерикуватість і саму назву свою — від мадярів, фантазію — від польської шляхти. А веселість, гультяйство, пісенність — від українців. Ще й досі неслухняних дітей у Галичині називають батярами.

Що не кажіте — нема на світі,

Йой, як серце батяра.

Просте, отварте, найбільше варте,

Йой, то серце батяра.

Зробиш му кривду — то враз обірвеш.

Батяр — як лютий звір.

А зробиш му добре, то він тобі теж,

Сто разів більше, повір.

Колись львівськими батярами могли бути не тільки «вуличники», як називали дітей, що більшу частину дня проводили на вулиці. Батяри могли походити і з порядних та заможних родин, але карколомний період батярства у їхньому дитинстві, не минав так просто, бо ці люди залишалися і в дорослому віці батярами у душі. Адже батярувати міг цілком поважний чоловік і зелений шмаркач. Батяр — це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Батяр міг бути хуліганом, але не розбишакою і не грабіжником, бо таких називали «кіндерами». Батяр мав свою філософію і свій гонор.

Батяри були центрові або з передмістя, з-за рогаток. Центровий батяр цинічніший, йому подобалося жити життям пройдисвіта, шелихвіста, спритного шахрая. Але там, де передмістя лагідно переходило в село, батяр уже інший. Овіяний запахами картопляних пляцків, горохв’яної зупи, закіпчений димом паленого осіннього листя, скидався на доброго духа темних львівських вуличок.

Що-що, а лупцюватися батяри вміли і любили. Особливо з «кіндерами», з якими завше ворогували. Батярське братство, чи, як тоді казали, батярська віра твердо трималася позицій і пишалася своїми подвигами. Вуличні балади радісно оспівували стиль батярського життя.

Вже дванапцять б’є мені,

Йду си через Львів,

Впивсі тєжко на вині —

Радо би-м де сів.

Але мі сі ніц не стало,

Бу я гультяй, яких мало.

Бернардинський пляц минув,

Суне якийсь граф.

Каже мені: «Батяр марш!»

Я в циліндр — паф!

Аж сі денце заламало.

Бу я гультяй, яких мало.