Юлія Ілюха - Східний синдром

— Та ось, на роботу тут влаштувався, ремонти роб­лю, — кивнув на свої кофту та джинси, заляпані синьою та зеленою фарбою. — Я ж із маленького села, ловити там нічого, то й гайнув до Харкова, не здихати ж героєві АТО з голоду, — засміявся «Ведмедик». — Побачив прапор через вікно, дай, думаю, зайду. А тут ти. А сам ти як?

Вася невизначено махнув рукою, мовляв, не питай.

— А що, бачиш когось із наших? — перевів розмову на інше.

— Та зустрічалися кілька тижнів тому. Я, «Док», «Шпала», «Псих». Та давай я їм зараз дзенькну, вони підтягнуться, обмиємо зустріч. Як я радий тебе бачити, братику, не передать! — примовляв, шукаючи контакти в телефоні.

Після цієї першої зустрічі армійські посиденьки на п’ятьох стали регулярними. У листопаді вони збиралися щотижня. Пили третю за тих, кого вже немає. Згадували. Сміялися і плакали. Виговорювалися. Тут, під сигарету, пиво та горілку, Вася вперше зрозумів, як це важливо — коли тебе слухають і розуміють. Коли поряд люди, з якими можна бути собою — слабким, недолугим, невдахою. Вони не засміють, бо пережили те саме, що й ти. Разом вони діставали із себе спогади про війну, струшували з них пил і чужий осуд, розгладжували складки пальцями, звичними натискати на гачок. Перебирали їх, мов Попелюшка сочевицю в попелі. Кожен із них знову почувався героєм, чоловіком, який переламав хід історії, узявши в руки зброю. Почувався тим, ким хотів бути, але так і не став в очах близьких.

Зачувши від Васі запах алкоголю, Аня забила на сполох. Ще свіжі були в її пам’яті миті, коли його коматозним тілом доставляли під двері квартири. Хтось зі співробітниць порадив їй психолога. Подзвонила, записалася на прийом, поставила чоловіка перед фактом. Той лише стенув плечима: мовляв, ходімо, якщо ти так хочеш.

Психолог говорив мудро, слухав уважно й загалом Васі навіть сподобався. Хоча під час зустрічі він більше відмовчувався, бо роль спікера взяла на себе Аня.

— Він повернувся чотири місяці тому, але думками він не з нами, він досі там. Тепер-от пити знову почав. Я вже не знаю, що з цим робити! Може, це таблетками якими лікується? — з надією допитувалась вона.

— Люба моя, — хитав головою психолог, — ніякі таб­летки не здатні вилікувати душу. У вашого чоловіка так званий «східний синдром». З цієї війни, як і з будь-якої іншої, приходять, але не повертаються. До вас прийшло тільки тіло, а голова, думки вашого чоловіка ще довго будуть там. Любіть його, слухайте й чуйте, підтримуйте — оце вам мій рецепт на лікування.

Аня слухала його, недовірливо вигнувши брови.

— Так, може, мені ще й налити і випити з ним? — з викликом кинула.

— Якщо ваш чоловік не може впоратися зі своїми проб­лемами сам, допоможіть йому. Алкоголь тут другорядний, проблема — вона тут, — психолог постукав вказівним пальцем по своїй голові.

Аня стиснула губи, подивилася на годинник і схрестила руки на грудях.

— Шарлатан якийсь, а не психолог! — дорогою додому голосно обурювалася вона. — Дарма лише триста гривень віддали за ту ахінею, яку він ніс. Хоча б таблеток якихось виписав! Ну що ти знову мовчиш?! — Вона різко зупинилася й схопила Васю за руку.

— Ходімо вже, — буркнув той, відсторонюючись.

На них обох сипав перший сніг.

Подумки Вася уже мчав на сьогоднішні вечірні посиденьки з побратимами. Відчуття бойового братерства, дружнього плеча підносили ці зустрічі над сірою буденністю. Вони стали найважливішим, що відбулося з Васею з моменту повернення з АТО. Тільки з братиками він мав можливість виговоритися, знаючи, що його зрозуміють і підтримають. Аня казилася щоразу, як він ішов, а Вася просто намагався якнайшвидше покинути її, як небезпечну зону, не вибухнувши самому.

Цього разу вони випили забагато. Вася відверто перебрав і відключився прямо в наливайці, схиливши голову на пластиковий столик. «Ведмедик» із легкістю звалив його собі на плечі й притягнув до «Психа» додому — той якраз холостякував і міг прийняти гостя. Адреси «Адвоката» вони не знали, і хоч телефон розривався від Аниних дзвінків, вирішили не нариватися на скандал, побачивши, що дзвонить контакт «Позивний Дружина».

Зранку Вася розліпив очі з відчуттям, що в його роті зробили свої брудні справи з десяток котів. У голові бамкало й бухкало, наче там рвалися снаряди й міни. Він трохи піднявся на руці й обвів поглядом кімнату, намагаючись зрозуміти, де перебуває. У протилежному куті сидів у кріслі «Псих» і гучно хропів, закинувши голову. У ногах у Васі лежало щось важке, і він скинув його, пробуючи встати. Двоє жирних котів — рудий і чорний — важко гепнулись на підлогу, з докором подивилися на нього і, потягнувшись, пішли окуповувати «Психові» коліна.

Вася сів, притримуючи руками голову. Здавалось, вона збільшилась у розмірах, як надута повітряна кулька, й от-от лусне. Підлога пливла перед очима, і крісло з «Психом» та котами немов гойдалось на хвилях прозорого невидимого моря. Спираючись на стіну, потихеньку дійшов до кухні. Набрав у чашку води — просто з-під крана — й випив. Мимохіть зауважив, що фліска й штани обліплені клаптями котячої шерсті. Сяк-так вичистив, накинув свою парку, яку знайшов на вішаку, і вийшов. «Психа» будити не став — знав, що, коли той спить, підняти його не може навіть артобстріл.

У кишені знайшлося кілька гривень на метро. У вагоні Вася дістав телефон — тридцять один пропущений. І всі — від Ані. Він вимкнув його від гріха подалі, скаже — розрядився. Випірнувши з підземки, ще годину тинявся вулицями, відтягуючи момент, коли переступить поріг квартири, поки оста­точно не задубів у легкій куртці. Хотів дочекатись, коли дружина точно піде на роботу, і тихо відіспатися до її повернення, щоб бути готовим витримувати її агресивний натиск.

Вася прорахувався лише в одному — сьогодні була субо­та, і Аня, почувши скрегіт ключа, зустріла його на порозі — зі стиснутими губами й очима, що іскрили презирством і ненавистю.

— Ну нарешті, явився! — Вона перегородила йому шлях. — Герой наш недороблений! День і ніч десь валандався, а тепер прийшов додому. Не соромно тобі?

— Ну, Ань, не починай із самого ранку… — Вася відсторонив дружину й увійшов.

— Ах, мені тепер не починать! Ти лазиш невідомо де, бухаєш зі своїми алкашами, не робиш жодної спроби за­робити хоча б якусь копієчку, а мені тепер не починать?! Скажи ще, що в тебе головочка бо-бо і я маю тебе жаліти! Скотина егоїстична! Нікчема! Лузер! — випльовувала Аня отруйні слова. — І де були мої очі, коли я погодилася вийти за тебе!

Раптом вона замахнулася й ударила його, коли він повернувся до неї, повісивши куртку. Ляпас по неголеній щоці був гучним, наче плескіт долонею по воді. Стояла й важко дихала, здуваючи пасма волосся з розпашілого обличчя. За мить знову кинулася на чоловіка.

Той перехопив її руку.

— Припини.

Не помітила загрозливої нотки в його голосі, вирвалася, заверещала:

— Ненавиджу! Та щоб ти здох, невдаха грьобаний! Ти нуль, пусте місце, плюнути й розітерти. Тьху!

— Припини, я сказав! — уже кричав Вася.

Давня, приховувана, стримувана раніше лють заповнила його по вінця, і він втрачав над собою контроль, вивергаючи її, як вулкан розпечену лаву. Вибухнув у крові адреналін, у вухах і голові зашуміло. Він