Юлія Ілюха - Східний синдром

— Не боїшся тут без мужика?

— Я? — Лариса знову засміялась. — Думаєш, я чогось у принципі можу боятися? Є батько, є брат. І є ти. — Вона поклала руку йому на груди.

Удруге про Таню Лариса згадала через тиждень. Звичайна жіноча цікавість, не більше, казала вона, але Сергій бачив, як від згадки про суперницю у неї в очах зблиснув недоб­рий вогник. Як справжня хижачка, вона ні з ким не хотіла ділитися своєю здобиччю, навіть із привидами минулого.

— Чому ви розійшлися? — допитувалася вона, відновивши дихання після скачок на коханці.

— А ми не розходилися, — Сергій, як завжди, про особисте відповідав скупо й неохоче.

— Вона тебе чекає вдома?

— Ні.

Лариса помовчала і спробувала ще раз:

— Вона померла?

Сергій розреготався.

— Це було б дуже драматично, але ні. Принаймні поки що ні.

— Поки що? — вчепилася за останні слова. — Так що з нею сталося, ну розкажи!

Він мовчав. Думав. Зважував. Відмахнутися від цього запитання чи таки щось сказати? Вигадати нехитру історійку, яка додасть йому шарму і ваги в Ларисчиних очах. Він так до кінця і не міг зрозуміти, чому вона так за нього вчепилася. Бачила в ньому справжнього чоловіка, який у змозі її захистити? Але ж сама казала, що боятися їй нікого, у разі чого її підстрахують та врятують батько й брат. Хоче отримати від нього певну вигоду? Не схоже, уже б про це сказала й не психувала б так, коли він прямо запитав. Сприймає його як сильну руку, готову загнуздати її, як норовливу кобилку? Чи, може, просто закохалась? Сергій не знаходив однозначної та простої відповіді. Він не збирався відкривати їй правду, але щось все одно треба сказати. Щось таке, що триматиме її на гачку, даватиме надію. Раз вона така навіжена, хай поки побуде поруч, здається, він придумав, як її можна використати.

— Вона мене зрадила, — врешті мовив, тяжко зітхнувши перед цим. — Втекла до коханця за кордон разом з усіма нашими бабками.

Лариса охнула. Сергій задоволено подумав, що гачок вона проковтнула.

— От сучка! Таке не прощають. Тепер розумію, чому «поки що».

Вона натягнула на себе ковдру і замислилась.

— І що, ти вже придумав, як її дістати?

Ось воно! Ось хто допоможе йому поквитатися з дру­жиною.

— Придумав, але проблема в тому, що я не в’їзний туди, де вона зараз, — начебто знехотя відповів. — Давай краще змінимо тему.

— А де вона зараз? — Лариса не вгавала, намірившись з’ясувати все.

— У Києві. — Сергій знову театрально зітхнув. — Як ти розумієш, ні я, ні пацани, яким я довіряю, звідси там її не дістануть, а довірятися чужим у цьому делікатному питанні я не буду.

Впівока він спостерігав, як хижо загострилося обличчя коханки.

— А мені б довірив?

Сергій різко притягнув її до себе й задоволено посміхнувся Ларисі у волосся.

А чом би й ні?

Місяць по тому він роздратовано сплюнув, дізнавшись, що «Видру», його Лариску, після погоні затримали в Києві поліцейські за перевищення швидкості та їзду на чужому автомобілі. Уже потім, у ході обшуку в квартирі, яку вона винаймала, знайшлася зброя і її паспорт громадянки «ДНР». Як згодом зізнавалась «Видра», до Києва вона приїхала, щоб помститися законному чоловікові, який її кинув і завів тут іншу жінку.

Хвилі Сергієвої люті ще довго накочувались на тих, хто потрапив під гарячу руку, коли він зрозумів, що шукати Таню Лариска не збиралася.

  ***

Аня завжди вмикалася раптово. Наче бензопила, вона невтомно пиляла Васю, розрізаючи навпіл його невмілі прагнення адаптуватися до мирного життя. Без скандалів вони пожили лише тиждень після примирення.

— Зніми вже нарешті ту форму, приросла вона до тебе чи що? — заводилася вона з самого ранку, спостерігаючи, як Вася натягує камуфляжні штани. — На вулицю з тобою вийти неможливо, одразу всі витріщаються на твій камуфляж, на твою бороду! Ти що, не можеш бути, як усі? Ти повернувся три місяці тому, а в голові одна війна. Я вже чути про неї не можу! — заламувала руки.

Вася мовчки брав зі спинки крісла «піксельну» футболку й продовжував одягатися.

— Давно вже час знайти роботу, якщо не захотів повертатися на стару, — не вгавала дружина. — Так ні, у тебе навіть думки такої не виникає! Дитину в садок зібрала Аня, продукти купує Аня, за комуналку платить теж Аня. А для чого ти — для краси? Хоча б пішов посвідчення УБД оформив, і то була б користь. Так ні, краще ж удома на дивані лежати! Що ти мовчиш?

— А що я маю казати? Ти в усьому права.

— І це все, що ти можеш сказати? — скаженіла Аня. — Ти збираєшся щось робити чи ні?

— Збираюсь. — Не дивлячись на неї, зосереджено застібав ремінь.

— І коли?

— Дай мені трохи часу.

— Трохи часу? У тебе було три місяці. Три! Цього з головою достатньо, було би бажання! — Аня ставала у войовничу позу «руки в боки» й очікувально дивилася на  Васю.

Він виходив зі спальні, починав узуватися в коридорі в берці, щоб відвести Ліну до садка, а дружина продовжувала докоряти йому в спину. Відсутність реакції з боку чоловіка розпалювала її ще дужче, та врешті вона махала рукою й демонстративно йшла у ванну фарбуватись, штовхаючи його, ніби він стояв на її шляху.

Вася закривав обличчя рукою й продовжував дихати й рахувати.

День у день він пробував збирати себе, як пазл. Але кілька частинок його десь загубилися й тепер картинка не складалася як слід. Здавалося, що якась деталь колишнього, довоєнного Васі зламалася, але навіть заміна її на нову, неушкоджену, не примусить його працювати, як цілісний механізм. Відколи він знову потрапив у коло інтересів Ані, у квартиру з видом на Держпром стало вертатися ще важче. Вася ховався в сумнівного рівня закладах, замовляючи в борг «по 50» як постійний клієнт.

Прохолодного жовтневого вечора, коли літо вже остаточно пішло по-англійськи, він сидів за пластиковим столиком у генделі, до якого приходив майже щодня, і струшував попіл із сигарети, що жевріла, в неакуратно обрізану бляшанку з-під енергетика. Перед ним стояла почата пляшка пива, яку Вася пив прямісінько з горла. Грузин, власник цього закладу, повісив на стіну жовто-блакитний прапор, а отже, лояльно ставився до людей у формі, якщо вони, звісно, вчасно віддавали борги. Кредит його довіри Вася ще не вичерпав, тому міг поки що дозволити недбало кидати бармену: «Запиши на мій рахунок». Тут він курив, пив і думав, тренуючись будувати навколо себе невидиму міцну стіну, яка відгородить його від ворожого світу. Вася був сумний і затурканий вранішньою сваркою з дружиною, тож не помітив, що з іншого кутка до нього швидко йде чоловік.

— «Адвокате», братику! — штурхнув кулаком той Васю в плече. — Оце так зустріч!

Вася рвучко піднявся, ледве не перевернувши столик. Перед ним розпливалося усмішкою обличчя «Ведмедика» — високого та дебелого хлопця з їхньої роти, який у свої двадцять п’ять мав вигляд майже сорокарічного. Руки «Ведмедика» стиснули Васю і відірвали від землі.

— Яким