Юлія Ілюха - Східний синдром

наче знову біг з автоматом, а за його спиною вибухала й плавилася земля. Попереду був ворог, а ворога належало знищити, поки він не знищив тебе.

Аня замовкла, застигла, відступила на крок, відчуваючи, що перейшла межу — побачила це по його божевільних очах. Але Васю вже було не спинити. Його кулак ударив точно в її око з ідеально рівною стрілкою підводки.

Дружина відлетіла в дальній кінець коридору так легко, наче була не живим тілом, а гумовою лялькою. Вася підскочив до неї зі стиснутими кулаками.

— Не виводь мене більше, курва! Чуєш, не виводь! — кричав він, бризкаючи слиною. — Не виводь, бо вб’ю!

Його обличчя побагровіло, на шиї канатами видулися  вени.

Аня скрутилася в куточку. Стиха вила, затуливши голову руками.

Він схопив її за волосся й шарпав туди-сюди, наче виховував кошеня, що зробило калюжу в хазяйських капцях. Анина голова теліпалася, як на шарнірах. Вона не робила жодних спроб себе захистити, лише продовжувала вити.

— Ти, сука, вісім років мене виводила і досі продовжуєш! Усе тобі мало! — казився Вася, стукаючи дружину головою об стіну. — Та ти хоч знаєш, що я пережив? Ні хера ти не знаєш! Я воював, я смерть бачив, а ти, курва, мене тут нікчемою обзиваєш! Усе, сучка, ти догралася!

Вася вже було заніс ногу, щоб копнути її берцом, але, наче відчувши чийсь погляд на собі, підняв голову. У вхідних дверях, які він так і не зачинив, стояла Ліна. У легкій домашній кофті та капцях, видно, вибігла на кілька хвилин до подружки, яка жила поверхом нижче. Вона там навіть не завмерла — закам’яніла. В очах — безодня тварин­ного жаху, рука прикриває рот, чи то тамуючи крик, чи то намагаючись його видобути звідти. Біля її ніг лежала лялька — фіолетове страшко, з якого він насміхався ще кілька днів тому.

— Доця… — прохрипів Вася і відпустив голову дружини.

Аня, не припиняючи завивати, рачки поповзла в Лінин бік.

— Мамо, мамочко! — нарешті закричала мала й кинулася до матері.

Та, ридаючи й схлипуючи, стала на коліна й обплела доньку руками. Рвучким рухом усадовила поруч із собою на підло­зі й стала монотонно розкачувати в обіймах, примовляючи:

— Не бійся, сонечко, все добре, не бійся…

Ліна ридала, Аня гладила доньку по голові й шепотіла слова, які б мали заспокоїти, але не заспокоювали. Її натуральне біляве волосся, яким вона завжди так пишалась, було закудлане й місцями вирване, під оком і на лобі наливались багровим синці, з розбитого носа цебеніла кров.

Вася обхопив голову руками й загарчав — з відчаю, від безвиході. Він зі всієї сили садонув по стіні кулаком, потім іншим. Кричав, бив її ногами, виміщаючи свою лють. Дружина з донькою з жахом спостерігали за ним, тулячись до дверей, не наважуючись зробити різкий рух і відповзти подалі, на кухню.

— Забирайся! Ти дитину до смерті перелякав! — Анин голос зривався.

Вася почув, припинив гамселити стіну, втомлено сповз на підлогу.

— Забирайся геть! — прокричала дружина знову, трусячись усім тілом від страху і напруги. — Я викликаю міліцію!

Він підхопився на ноги. Зробив крок у бік виходу, але щось згадав, повернувся в кімнату, гримнув балконними дверима. На ходу накидав на плечі свій величезний армійський рюкзак, який так і стояв нерозібраний. Коли Вася наблизився до дружини й доньки, які продовжували сидіти обнявшись, Аня виставила вперед руку, захищаючись, і міцніше притисла до себе Ліну. На мить затримався, шукаючи якісь слова, щоб заспокоїти доньку, зробив рух — погладити її по голові, але та сахнулась і ще сильніше втиснулася в Аню.

Вискочив без куртки, не зачинивши за собою двері. Їхня паща, у яку заповзали холодні щупальця грудня, ще довго залишалася роззявленою.

  ***

На Максову присягу Рита не прийшла.

Напередодні її вони знову посварилися — з криком і майже до бійки. Сварка була спровокована якоюсь дрібницею, яка одразу ж забулась у процесі. Рита захлиналася образливими словами, випльовувала їх зі швидкістю кулемета, а потім почала швигорляти в Макса всім, що траплялось під руку, та бити його в груди. Він намагався її заспокоїти, а в голові тенькала думка: буде геть абсурдно, якщо хтось зараз викличе поліцію, і копи приїдуть на виклик до свого майбутнього колеги. Тоді на роботі в поліції можна ставити хрест. Він тихенько розсміявся від цієї думки, але тут Рита метнула в нього книгою, яку брала з собою, коли залишалася у нього й навіть намагалася читати на ніч.

— Скотина ти! Тобі смішно?! Тобі смішно, питаю?

Вона знову кинулася на нього з кулаками, але він ви­вернувся й обхопив її руками, як обручами. Біля їхніх ніг стрибав і дзявкав її тонконогий песик, якого вона завжди тягала з собою, Рита лаялася і виривалася, і Макс розреготався, уже не стримуючись. Легенько відштовхнув її, і вона впала на ліжко, туди ж застрибнув і песик, захищаючи свою хазяйку. Рита враз замовкла, задихала важко, з присвистом, і обійняла собаку. Насміявшись, Макс уже почав заспокоюватись, як побачив назву книги, якою коханка хотіла вцілити в нього і яка тепер лежала в нього під ногами: «Як одружити на собі холостяка за 30 днів» — дешеве чтиво в м’якій обкладинці, і його накрило новою пор­цією реготу. Рита кинула на нього повний ненависті погляд, відкинула песика і рвучко підхопилася з ліжка, щоб з грюкотом викотити з-під нього свою крихітну кочову валізу — Максим навіть не знав, що вона знову приїхала разом із нею.

Присутність Рити, її пес, ці мертвонароджені стосунки обтяжували. Йому б давно кинути її першим, але кошмари, які снилися Максу щоночі, як він спав сам, не давали розірвати цей зв’язок швидко. «Зранку скажу їй, що все», — щоразу думав він, відчиняючи Риті двері. І зранку не знаходив у собі сил пірнути в самотність, як у крижаний Північний океан. Вона стала для нього милицею, без якої він не міг рухатись раніше і яка тепер не давала йому йти далі. Обоє мали важкий характер і в стосунках не притиралися, а ламали одне одного. Ритина істеричність та категоричність були так не схожі на тверду впевненість Олі, і Максим не міг їх не порівнювати, щоразу думаючи, щоб зробила б Оля зараз на місці Рити. Він сидів і спостерігав, як вона жбурляє речі у валізу — наче швидко, але водночас сповільнено, бо перемощує свої сукні й блузки з одного кутка в інший, чекаючи, що він її зупинить, вибачиться, попросить залишитися, скаже нарешті, що любить. Але Макс сидів мовчки, час тягнувся, наче нитка перевареного цукро­вого сиропу, і Рита врешті смикнула блискавку на валізі, взула свої туфлі на високих цокотливих підборах та вхопила під пахву песика — Макс досі так і не запам’ятав його довгого складного імені. Коли вона гримнула дверима, він заплющив очі й відкинувся на спинку крісла.

Цього разу розрив був остаточним. Максим нарешті зі­тхнув із полегшенням, коли вона, вичерпавши всі стратегії повномасштабного вторгнення в його життя, тихо зникла. Він знав, що Рита повернеться, щойно він її покличе. Але не кликав. Так само як перестав відвідувати місця, куди вони ходили разом, перестраховуючись від можливої непотрібної зустрічі.

Темно-синя поліцейська форма личила йому навіть більше, ніж камуфляж. Він стояв у серці Харкова біля