Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

17

Інстинктивно я підношу руку до носа, використовуючи рукав, щоб перекрити запах.

Що до біса?

Але як тільки я бачу Кейна, який зупинився перед одними з дверей номеру, я можу здогадатися, що сталося, хоча я не розумію чому.

Запах стає сильнішим, коли я підходжу до нього, до цієї кімнати. Кейн щільно заклеїв краї цих дверей, намагаючись закрити будь-які щілини, тому що ми знали, щойно тепло й кисень піднімуться, неможливо буде зупинити розкладання крові, тілесних речовин і рідини, якою просочений килим. Ми вилучили замерзлі тіла — Ентоні та Джейсена, — але ми не могли зробити більше.

Але стрічка на дверях тепер зламана і відклеєна. Кейн витягує з кімнати тремтячу Лурдес, її дихання на межі гіпервентиляції. Навіщо їй було це робити? Навіщо їй було туди заходити? Вона знає, чому ми намагалися заклеїти краї, і що означає подвійний Х.

Я простягаю руку, щоб поплескати її по плечу в незручній спробі втішити, але вона відривається, щільніше притискаючись до плеча Кейна. «Чому?» — запитує вона, приглушеним голосом. «Навіщо тобі це робити зі мною?»

Я дивлюся на неї, а потім дивлюся на Кейна, який безпорадно знизує плечима. «Я не… Про що ти говориш?» Запитую я.

«Навіщо ти привела мене туди?» плаче вона.

Мій рот відкривається. «Я не розумію. Лурдес, я б ніколи…

“Ти зробила це! Я бачила тебе! Ти помахала мені, щоб я йшла за тобою, бо ми не повинні нікуди йти самі».

«Лурдес», — каже Кейн. «Клер була з нами на містку принаймні останні двадцять хвилин».

Лурдес робить паузу, а потім хитає головою. «Ні, я прокинулася, коли вона вийшла з номера. Я пішла за нею. Вона сказала, що має показати мені щось особливе».

Кейн дивиться на мене.

«Вона вже пішла, коли я встала», — кажу я. «Я очікувала знайти її на мостику разом з вами». Мої слова звучать погано для моїх вух, хоча вони і правда.

«Що сталося після цього?» запитує Кейн.

«Я… я слідувала за нею, але постійно втрачала її. Ми входили і виходили з кімнат.»

Я озираюся на місток і напружуюсь від побаченого. Зараз кілька дверей відчинені.

М’яка невизначеність починає їсти мене.

«Двері мали бути зачинені», — кажу я. Усі, які мають подвійні X, повинні бути такими. Я машинально погладжую кишеню свого комбінезона в пошуках ключа. Але його немає. Я не впевнена, що від цього почуваюся краще чи гірше.

Востаннє я бачила ключ, коли поклала його на тумбочку кілька годин тому. Це єдиний ключ, який у нас є.

«Я намагалася зрозуміти, що вона робить». Лурдес робить паузу, її подих переривається. «Проте коридор здавався набагато довшими, і я…» Вона зупиняється. «Але я бачила, як ти зайшла в цю кімнату, я знаю. Ти помахала мені, щоб я йшла за тобою».

Чи можливо це? Чи могла я встати і привести Лурдес сюди, не усвідомлюючи, що я роблю? Чи була жінка під ліжком і моя реакція на це повною розумовою вигадкою? Щось, про що я мріяла, коли блукала коридором і спонукала Лурдес слідувати за мною? Я так не думаю, але… я не можу бути впевненою.

У мені бурхає ненависть до себе, і я хитаю головою. З огидою на себе.

Моя голова пульсує у відповідь на раптовий рух, нагадуючи мені про біль. Синець на потилиці від удару об тумбочку. Це, принаймні, говорить про те, що частина моєї зустрічі з жінкою під ліжком існувала в реальності, і я не могла бути в двох місцях одночасно.

Але мені також важко уявити, що Лурдес простягне руку до мене, щоб взяти ключ, і залишить кімнату сама. І де вона була, поки я була на мостику? В одній з кімнат у пошуках «мене»?

«Чи відчиняла Клер двері?» — запитує Кейн.

Лурдес морщить чоло, але тепер вона здається спокійнішою, коли вона в залі й не сама. «Я не… пам’ятаю. Я просто… штовхала двері, і вони відчинялися». Вона хмуриться. «Відкривати було важче, ніж я очікувала».

«Добре», — каже Кейн. «Давайте відведемо вас до двоярусної кімнати, щоб ви могли відпочити і…»

Лурдес люто хитає головою. «Ні, тільки не сама». Вона уникає мого погляду.

І не зі мною, звісно.

Навіть незважаючи на те, що я не зробила нічого поганого — наскільки я знаю; що, як я вважаю, головне, — я відчуваю опік сорому.

«Веллер уже в кімнаті на двох. А Нісус на мостику», — каже Кейн. “Куди ти хочеш?”

Вона киває, і він проводить її до мостика.

Я підходжу ближче до номера, щоб поглянути ще раз.

Червона стрічка на краях дверей скручується назад і з силою розривається. Стрічка послабилася, коли відчинили двері. Всередині ввімкнуте світло, і висохле чорно-червоне озеро крові на підлозі виглядає набагато гірше, ніж тоді, коли ми з Кейном були тут у темряві, і освітлювали сцену лише ліхтарі на наших шоломах.

Але мою увагу привертає ключ у дверях. Яскраво-зелений пластик. Той самий. І, очевидно, більше не в моєму розпорядженні.

Через деякий час Кейн повертається без Лурдес. Він вивчає двері, ключ, а потім мене.

Я прочищаю горло. «Я хотіла вас знайти, тому що коли прокинулася, я дещо побачила. Пам’ятаєш жінку, яку ми витягли з-під одного з ліжок? Ту, з зав’язаними очима?»

«Так», — каже він з незбагненним обличчям.

Я готуюся до його реакції, а потім розповідаю йому все. Як вона намагалася мене схопити. Як вона намагалася дихати.

Він починає говорити, але я його перериваю. «Коли я знову подивилася, її вже не було. Це було… це все було несправжнім. Галюцинацією». Я ненавиджу це визнавати, свою зламаність. «Я не думаю, що я щось зробила з Лурдес. Час… я не знаю. Але я, очевидно, не можу гарантувати…” Я обриваю себе і переходжу до суті. «Я думаю, вам потрібно звільнити мене від обов’язків». Я з силою вимовляю слова. «Для безпеки всіх інших».

«Ось чому ти прийшла на місток», — повільно каже Кейн. — Сказати мені звільнити вас від обов’язків.

“Так.” Це полегшення – зізнатися в цьому вголос.

«Але ви не бачили Лурдес у коридорі.” Очевидно, він працює над чимось іншим, хоча я не знаю, над чим.

“Ні.” Я вагаюся, а потім додаю: «Наскільки я пам’ятаю».

«Отже, ти думаєш, що ти якимось чином ходила як сновида і провела Лурдес залом жахів, відкриваючи їй двері? І вона якимось чином постійно втрачала ваш слід на відстані якихось двох футів?»

«У мене немає іншого пояснення, тому…»

«Бухня».

Це розпалює мій темперамент. «Це не бухня», — кидаю я на нього. «Ти знаєш, що сталося на Феррісі, Кейн?»

«Це є у твоїй справі, Клер», — втомлено каже він. «Звичайно я…»

«Ні, у вас є офіційний діагноз, усі аналізи після