Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Вечірка згасала: старший Кирик уже пішов, Аделаїда якраз збиралася. Музику поставили тихішу і спокійнішу, не танцювали, просто теревенили. А в кутку за столом, як несподівано виявилося, сиділи троє мальків. Їм уже видали по шматку торта і стаканчику (із соком, дуже сподівалася Марта).

— Привіт! — сказав Жук, вибираючись з-за столу. — А ми прийшли привітати!..

Урочистість моменту порушив дзвінок від таксиста: «я десь поряд, але не можу зорієнтуватися», — і всі разом пішли на пошуки, які на диво швидко успішно завершилися. Машина стояла в іншому дворі, водій — голомозий, із черевцем, затиснутим підтяжками, — розгорнув на півсалона карту і старанно провадив рекогносцировку.

— Ну, я поїхала… — зітхнула Ніка.

— Зачекай. Бен із тобою, проведе.

— Та ну, я й сама…

— Марто, якщо Ніка говорить, що…

— У кого сьогодні день народження? — обурилася Марта. — Із ким сьогодні не сперечаються? Ви, двоє, — негайно до машини, вам все одно в один бік.

Перш ніж у них вистачило хоробрості знову заперечити, Марта відрахувала і передала водієві відповідну суму, а Чепуруну пояснила:

— Від Елізиних щедрот.

— Добре, — здалася Ніка, — поїхали вже. Вона вперта, тільки час згаємо. Не бійся, не вкушу.

Бідний Чепурун пхикнув і почервонів — аж ластовиння щезло. Гідної відповіді він не знайшов, тож просто нагородив Марту промовистим, багатообіцяючим поглядом серійного вбивці.

Стефан-Миколай демонстративно поглянув на мобільний:

— Іще година, і тільки потім вона перетвориться із принцеси на звичайнісіньку вредну школярку. Сьогодні у тебе жодного шансу, Бене, вибач.

— Та ти просто заздриш! — відмахнувся той. Галантно розчинив перед Нікою дверцята, але сам всівся спереду. Бовдур.

Та нічого, дорогою розгомоняться; обоє не з тих, хто здатен довго мовчати.

— До речі, про час, — сказала Марта, коли вони повернулися до гаража. — Жуче, Пауле, Дроне — ви чому так пізно не вдома?

Мальки перезирнулися. Жук хотів був щось сказати, але Пауль його випередив.

— Нам дозволили. Домовилися, що переночуємо в мене.

— А твій батько? — спитала Марта, і голос в неї анітрішечки не затремтів, ні. — Твій батько в курсі, де ви?

— Батько на чергуванні, — стенув плечима Пауль. Він почухав свою пухлу щоку, і Марта знову звернула увагу на ці його загоєні рубчики біля зап’ястків і вздовж долоні. Тепер зрозуміло, звідки вони взялися. Тепер — еге ж, все абсолютно зрозуміло.

— Ми не збрехали, хлопці справді в мене переночують. Просто ми хотіли саме сьогодні вручити.

Він повернувся до Жука, і той, кивнувши, обережно витяг із нагрудної кишені коробочку.

— Із днем народження вітаєм, щастя-радості бажаєм! — разом заспівали всі троє, Стефан-Миколай заплескав, Аделаїда й інші приєдналися до них.

Марта збагнула, що їй терміново слід здути пасмо з лоба, а ще краще — рукою поправити. Заразом торкнутися зап’ястком зволожених очей. От негідники, зворушили-таки.

Вона відкрила коробочку і засміялася.

— Що це?

— Це, — серйозно сказав Дрон, — амулет. Оберіг.

— Пообіцяй, що носитимеш його! — зажадав Жук.

А Пауль Будара просто стояв і дивився.

Марта підняла оберіг так, щоб усі побачили. На сріблястому ланцюжку погойдувався великий, бурштинового кольору жолудь.

— Справжній?

— Справжнісінький! — заявив Дрон. — Ми його знаєш як здобували!.. Всією редакцією!

— Можу собі уявити! Слухайте, нехай інші не ображаються, але, як на мене, це найкращий подарунок. Хіт сезону! Буде шикарно виглядати разом із моїми єдинорожками. Міфологічний стиль, еге ж?

Марта розстібнула ланцюжок і вдягла амулет. Жолудь був гладенький і теплий на дотик; здавалося, він завжди, від самого народження, висів у неї на шиї, потім загубився, а тепер от повернувся до хазяйки.

— Хлопці, — втрутилася Аделаїда, — а звідки ви знаєте про цю традицію? Я гадала, всі про неї давно забули.

— Яка традиція? — здивувався Сивий Ерік. — Жолудь собі та й жолудь. Красива річ, а ти в усьому шукаєш прихований сенс.

— Та ні, — замахав руками Натан, — щось таке справді було, у літописах, я читав… зараз не згадаю… щось про очищення і переродження… — Він засопів, потер пальцями скроні. — Намертво вивітрилося з голови, завтра вдома погляну.

— Слухайте, — сказав Стефан-Миколай, — не хочу видатися занудою, але взагалі-то мені вже час. Аделаїдо, ти як, наче теж збиралася? А ви, хлопці?

Мальки перезирнулися.

— А ми із ними на таксі, — сказала Марта. — Щоб напевне. Ніхто не заперечує?

Почалися прощання, обійми-поцілунки, чергові фоточки на пам’ять; нарешті Марта викликала машину, зачинила гараж. Мачусі не телефонувала, вона не повинна звітувати про кожен свій крок. Просто відправила смску: «Розвезу гостей і повернуся».

Вони сиділи на лавочці і чекали на таксі, мальки без угаву торохтіли про нове число своєї газети, і про пожежу в спортзалі, і про те, що вони в результаті зібрали макулатури більше за всіх — отже, всім класом підуть на «Битву за Конфетенбург».

— От я про кіно і напишу в газету, — цокотів Дрон. — А ту статтю… та не буду я її переписувати! Жук каже, що це непрофесійно. — (Жук по інший бік від Марти солідно так кивав і поправляв окуляри). — Начхати! А її у себе в дайрику викладу. У мене майже сто читачів постійних плюс іще щотижня кілька людей заходить. Нехай висить, правильно?

— Нехай висить, — погодилася Марта. — Слухайте, а чого ви зранку були такі намаха… кхм… занепокоєні? Паулю, вони мене до тебе тоді відправили за роз’ясненнями.

— Я не знаю, — сказав він спокійно. Подивився їй просто в очі, і було видно: не бреше. — Я ж говорив: воно не завжди від мене залежить. Тобто — анітрошки не залежить, якщо чесно. Але іноді я розумію. А іноді — ні. Просто попереджаю, якщо можу. Зазвичай справджується, іноді — ні.

Уточнювати, що саме він має на увазі, Марта не наважилася, тим більше — в арці вже совалася й миготіла фарами їхня машина.

Коли Пауль сказав водієві, що їм на Трьох Голів, Марта й бровою не повела. Зрештою, бувають збіги у житті, не кожен варто сприймати як знак.

Площа Трьох Голів була розташована в самому центрі старого міста. Тут стояв однойменний фонтан, страшненький, якщо чесно: із чаші стирчали велетенські загострені списи, на які, згідно з легендою, колись настромлювали голови здоланих ворогів. Три висіли там досі — ясна річ, металеві. З їхніх ротів із гучним хлюскотом била вода.

Раніше все це підсвічувалося ліхтарями, але сьогодні чомусь світив тільки один, дальній, біля громіздкого, схожого на комод Палацу праці та творчості. Пауль із батьком жили одразу за ним, у п’ятиповерховому будинку старого планування, із височенними, певно, стелями та просторими вікнами.

Марта розплатилася і вийшла разом із мальками. Збрехала їм, що потім викличе нову машину, а поки хоче пройтися.

— Хочете про щось поговорити, — здогадався Пауль. Або, подумала Марта, не здогадався. Знає.

— Так, на кілька слів. Хлопці, ви не проти?

Дрон із Жуком надто вже поквапливо захитали головами; напевно, все-таки трошки образилися.

— Ви не переживайте, — сказав Пауль, коли вони лишилися удвох.