Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Вони зупинились у дворі, знову задзеленчав телефон.

— Принаймні, — сказав Гіппель, — він повернувся. Це найголовніше.

— Так, — відповіла Марта. — Він повернувся.

Телефон дзеленчав без упину.

— Вибач, — прошепотів Гіппель. — Це мер, уже вчетверте. Треба відповісти. — І вже іншим тоном: — Доброї ночі, пане Баутц, перепрошую, що не одразу взяв слухавку…

Він простягнув їй парасольку, але Марта похитала головою, не велика пані, вам потрібніше, — і вискочила надвір. Тут іти було два кроки, нема про що говорити.

Вимокла, звичайно, як хлющ. Еліза негайно відправила її у душ, налила чаю і розстелила ліжко. Сама досі не лягала, чекала. І жодним словом не дорікнула.

Тільки побажала уже з-за дверей доброї ночі. Марті навіть на хвилинку здалося, що це не Еліза там, а мама; дурниця яка, адже їхні голоси сплутати неможливо.

Перед сном вона зняла рушник, щоби просушити волосся, — і зойкнула. Коли милася, воно ще було того, попереднього кольору, а от тепер знову стало жовтим, навіть злегка ніби мерехтіло у темряві.

Пшеничне волосся. Подарунок, який залишив їй мертвий дракон. Його мітка.

Епілог

Три волосинки

А вночі їй наснилося, що батько грає на флейті. Він сидів у сторожці Міхала, на столі перед батьком стояв змієголовий глечик. Батько прикладав флейту до губів, перебирав пальцями, але голос її бринів нечітко, наче транслювався у мережі й зв’язок увесь час переривався.

Марта слухала і згадувала-уявляла собі те, про що він розповів їй сьогодні на цвинтарі. І те, про що не розповів, — теж.

Якоїсь миті вона наче опинилася у тілі батька. Її везли в темному, холодному фургоні, де було напхом напхано таких самих, як він-вона. Тіла лежали на ношах, а ноші було зафіксовано на стелажах: у кілька ярусів, від підлоги до стелі. На обличчя Марти крапало чимось в’язким. Сльози, подумала вона, чиїсь сльози.

Везли довго, і Марта точно знала, що зовні зараз ніч і вони в’їхали до міста. Потім почула дзвони. Не тривожні — просто дзвони, які викарбовували чергову годину.

Фура задвигтіла, затряслася. «Їдемо бруківкою, — сказав хтось. — Уже майже на місці».

Але минуло півгодини, не менше, коли нарешті стали. Бряцнули засуви, прочинилися двері, все довкруг затопило білим, мертвим світлом. Уздовж стелажів пішли якісь люди у формі, біля їхніх ніг рухалися кремезні, волохаті тіні, рвалися з повідців. Люди смикали їх, світили ліхтариками в обличчя тих, хто лежав на ношах, тицяли навіщось палицями під ребра — не боляче, просто перевіряли. Ще би, подумала Марта, п’яти почали лоскотати.

Зовні тим часом відбувався якийсь рух. Нарешті ці, у формі, заходилися брати ноші, витягати і щось там з ними робити. Іноді повертали, іноді ні.

Коли дійшла черга до Марти, її теж винесли, але відставили убік, туди, де вже чекали інші ноші, й чимало. Вона лежала, трохи схиливши голову, тож бачила усе. Дивну фігуру, намальовану просто на асфальті, підсвічники по краях, із патьоками воску та яскравими свічками. Бачила, як, витягнувши із кліток, підносили до чаші чергові живі ще тільця. Кліток було багато, у повітрі плавав пряний сморід звіринця.

Потім зненацька запахло лимоном. Ці, у формі, розступилися і взагалі якось виструнчилися. Навіть тіні втихомирилися й уже не смикали повідці.

Марта почула цок-цок-цокання. Наче йшов козел чи віслючок, але це, звичайно ж, був ніякий не віслючок. Це шкутильгав чоловічок у підбитих височенних чоботях. Зросту не вищого за Жучиний чи Паулів, але ж перед Мартою стояв не хлопчик, а дорослий чоловік. У сірому мундирі, запнутому на всі ґудзики; із широченною зелено-плямистою стрічкою для відзнак, на якій висіли сім орденів Кіноварної підв’язки — а на додачу ще й восьмий, унікальний, діамантовий. Обличчя чоловічка було геть невиразним: якби не його зріст і не стрічка з орденами, Марта, певно, не впізнала би його, навіть зіткнувшись ніс у ніс.

Утім, ні, була ще одна риса, яка не одразу впадала в око — натомість потім намертво врізалася у пам’ять. На голові в чоловічка заклякла пригладжена, пласкувата чорна перука, але крізь неї назовні пробивалися три волосинки. І волосинки ці були не чорні, а криваво-червоні, аж злегка світилися у темряві.

Час від часу чоловічок машинально змахував рукою, наче хотів пригладити ці волосинки, але одразу ж стискав долоню в кулачок і кривився. Він узагалі рухався смикано, по-пташиному, і голову схиляв так само: трохи набік, блискаючи темним оком.

— Ці? — запитав чоловічок, зупинившись перед Мартою. Хтось із почету кивнув і замимрив, мовляв, так, даруйте премилосердно, однак знову потребуємо вашого безпосереднього втручання. Простий ритуал тут не працює; от, наприклад, це в нас ветеран, надто, бачте, досвідчений, напевно, щось таке було у нього в минулому. Та ви й самі знаєте, адже ми з такими кілька разів уже стикалися.

Він стояв і дивився, злегка погойдуючись із п’ятки на носок, заклавши руку за лацкан мундира.

— Лимон, — наказав зрештою. Йому подали лимон, одразу при ньому й нарізали, встромили в один із шматочків вишукану двозубу виделочку. Чоловічок узяв її двома пальцями, ворухнув ніздрями, потім поклав шматочок на язик і заходився жувати, не відводячи погляду від Марти.

Це тривало півхвилини, чоловічок жував та жував — аж раптом нахилився і плюнув Марті в обличчя. Розтер слину по лобі й щоках, пальці в нього були холодні й липкі, із довгими нігтями, які лишали на шкірі ранки.

— Ніхто, — повчально сказав чоловічок, — ніхто не сміє помирати, якщо ми йому заборонили. І ніхто не помиратиме. Навіть якщо його було вбито.

Він рушив далі, а Марту наче щось висмикнуло назовні, вона здійнялася над тілом батька і побачила, що весь майдан, увесь двір заповнений такими самими ношами. На них лежали постаті, іноді без руки чи ноги, чи із дивними обрисами тіл, наче їх складали із різних, не сумісних частин. Чоловічок простував собі уздовж цих нескінченних рядів, почет плентався за ним, час від часу подаючи нові шматочки лимона. А він зупинявся біля кожних нош. Жував. Плював у наступне обличчя. Розтирав долонею слину по лобі та щоках. Ішов далі.

Лише раз він зупинився на півдорозі. Застиг, вивернувши раптом свою худесеньку шию, і поглянув нагору, просто туди, звідки стежила за ним Марта.

І лише тоді вона вперше за весь сон по-справжньому перелякалася. Вона шарпонулася геть звідси — і сама не зрозуміла, як опинилася високо-високо над Ортинськом. Так само була ніч, але — Марта знала це — нинішня, а не тодішня ніч. Вона летіла над містом і бачила Недовжець та Меженицю, і краєчок чорного, вологого лісу, і дороги, й будинки, а у будинках — людей, що спали. Вона бачила, як куйовдяться у