Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

якщо хочеш знати, я у нього спитала. Так, взяла і спитала! І він зізнався! Хоча це і глухому помітно. В сенсі — сліпому. — Вона хихотнула. — Ти мені ще скажи, що просто так туди-сюди волосся фарбуєш. Але йому, до речі, подобається пшеничне. Він так і сказав: «Пшеничне їй більше личить».

— Зачекай, — вичавила із себе Марта. — Хто, власне, сказав?

— Ну привіт. Хто-хто, Трюшл… Трюлцш… Словом, Чепурун твій. Ідіотське, до речі, прізвисько, у нього ж ім’я є… якесь. Ф-фу, забула, от пам’ятала ж — і забула. За-бу-ла… Марто, — сказала раптом Ніка тихим, жалісним голосом. — Март’. Я дурна-дурнюща, так?

— Не вигадуй, Міллер.

— А ти мені не бреши, не треба. Я ж і правда все бачу. Мовчи, мовчи, я не про цього твого…

— Він не мій!

— Мовчи. Я ж розумію. Ну, що ми не пара і все таке. Але він такий, Марто… він такий!.. Що я можу зробити, Март’? Це ж не від мене залежить. І Йохан іще, придурок, навіщо він із цією Когут отак одразу? Марто, він же кожен її пост лайкає, і селфі ці їхні, вони уже в кіно ходили, Марто, хоча яка різниця, в кіно там чи не в кіно, із Когут чи із якоюсь іншою, просто образливо, розумієш, образливо, хоча — чхати, чхати, чхати!..

Вона закусила губу і відвернулася. Потім рвучко притислася до Марти, тицьнулась у плече. Так стояли на майданчику між поверхами і ревли у два голоси. Ніка — від образи, Марта — від сорому.

Тому що — правильно ж вона все говорить.

Це не від мене залежить, Ніко, не від мене. Просто… так виходить.

Вибач, будь ласка. Вибач…

* * *

Потім вони витерли сльози і пішли-таки до квартири. Поки Ніка приводила себе до ладу, Марта вирішила викликати їй таксі — і попросити, між іншим, щоб Чепурун провів. Що там він Ніці понарозповідав, Марта з’ясує завтра… чи в будь-який інший день. Швидше за все Ніка, захоплена власною бурхливою фантазією, спитала тільки про колір волосся, а збентежений Чепурун із усім погоджувався.

Але якщо раптом несподівано Ніка має рацію… тим паче нехай їдуть разом. Думати про такі сюрпризи Марта зараз не готова.

У неї, до слова, є іще одна невирішена проблема. І цілком серйозна. Коли пан Вегнер розповідав про кістки та інше, чи знав він про їхній негативний вплив? Себто не про пасивний: якщо розтовкти і влити у драков’янку, можна дати дуба, — а про активний. Про всі ці щупальця, про хвилю ненависті, яку випромінюють кістки, — знав? А якщо ні — оце ж Марта йому удружила!..

Вона зайшла до вітальні, зважуючи, чи варто просто зараз робити те, що замислила. Все-таки початок одинадцятої. Все-таки у неї гості…

— Марто?

Еліза сиділа за порожнім, прибраним столом. Була цього разу не в одному зі своїх светрів під горло, і без шалика, без хустинки. Сиділа і навіщось засукувала рукави блузки — точніше, поки лише один.

Марта подивилася на шию — звичайнісінька шия. Шкіра немов знебарвилася, і зморшки, але що ж тут вдієш, вік є вік, люба мачухо.

— Ми на хвильку, Ніці треба було в туалет. І… я затримаюся, ми із друзями ще погуляємо, уроки я…

Тут вона нарешті помітила. Еліза намагалася розвернутись, але Марта стояла над нею, трохи збоку, — якраз так, що й не сховаєш. Та їх було багато, здалеку видно.

Звідки стільки, здивувалася Марта. Бджоли покусали чи що.

Авжеж, бджоли. Тільки одну руку, тільки на внутрішній стороні — там, де проходять вени.

Там, куди зручніше за все вколювати голку — це їм ще кілька років тому пояснювали, на спеціальних уроках. «Як розпізнати наркомана» чи щось типу того, назву вона не пам’ятала.

І одразу стало зрозумілим, чому на столі перед Елізою — пляшечка і ватка.

— А шприц де? — дзвінким, чужим голосом спитала Марта. — Та не ховай, чого вже. Всі свої. Одна сім’я.

Тепер все було ясно. Це вона через довбаного козла Будару. Батько повернувся, той її типу покинув — а ми, тонка натура, не знесли, виходить, розлуки. Пустилися берега. Підсіли. І звідки ж вона їх тільки бере? А може, Будара й підсадив?

А та зустріч у кав’ярні — вона розповіла йому, вперше? От чому мармиза в нього була, наче ходячого мерця побачив.

Еге ж, і нав’язливі думки. Будара приніс яблука — то давай щодня пекти яблучні пироги. Наче могла повернути Будару тими пирогами.

І білизну тому не дозволяла Марті прати — щоб та не побачила цяточки крові.

А батько себе звинувачує. Тому й пішов у нічну, тільки б зайвий раз не бачити мачуху.

Ох, і що ж тепер, як тепер?!. Це ж гірше, ніж батя Чепуруна, набагато гірше. Зараз вона іще тримається, має пристойний вигляд, але ж ненадовго. І про це Марта знала не завдяки ідіотському урокові — зустрічала приклади у реальному житті, біля супермаркета, наприклад, іноді тинялися двоє таких, просили на хлібець. Один, кажуть, раніше був професором, хоча Марта у це ніколи не вірила: все ж має свої межі.

— Ти не розумієш, — тихо сказала Еліза.

— Авжеж! Ясна річ, куди мені. Виросту — зрозумію.

— Марто… Немає ніякого шприца. І ніколи не було. — Вона підвелася, здійняла руки. — Хочеш — обшукуй. Давай.

— Март’? — покликала із ванної Ніка. — Слухай, тут серветки скінчилися…

Вони завмерли одна навпроти одної. Еліза так собі й стояла із піднятими руками, рубчики на лівій темніли, наче давні, таємні письмена. Тепер Марта і сама бачила: шприц тут ні до чого. Не залишає голка такі широкі ранки.

Не відводячи погляду від Елізи, Марта взяла зі столу пляшечку. Поглянула на наліпку, відкрутила кришечку, понюхала.

— Просто спирт?

— Для дезинфекції, погано загоюються.

Марта похитала головою:

— Який же він хворий псих — твій Будара! Чому ти не розповіси батькові? Він би тебе захистив!

— Марто, ти де?.. — Клацнула засувка на дверях, було чути, як ллється вода у ванній.

— Іди. — Еліза підійшла до серванту і дала пакунок із серветками. — Повернешся — поговоримо. Обіцяю.

— Я буду пізно.

— Я дочекаюся.

Коли Ніку було приведено до ладу — відносного, але все ж таки, — Еліза допомогла викликати таксі й простягнула Марті кілька сотень:

— Назад, мабуть, теж візьми машину.

— Навіщо? Я взагалі із нею відряджу Бена, вони неподалік одне від одного живуть.

— Нехай буде. Ви ж іще не закінчили святкувати. А мені так спокійніше. — Вона помітила невпевнений погляд Марти і спитала: — Сподіваюся, ти не вважаєш, що я таким чином намагаюся тебе, наприклад, підкупити?

Саме так Марта і вважала, але чомусь промовчала і гроші взяла.

— Що у вас там? — запитала Ніка, коли спускалися. Йшла вона уже рівніше, і голос був спокійний.

— Дурниці всякі, — відмахнулася Марта. — Сімейне.

Машина поки не приїхала, тож вони зайшли попрощатися у гараж до решти.

— Ну от, дочекалися! — вигукнув Чепурун. — А твої шанувальники тебе,