Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

мовляв, прибирай за собою; Артурчика пробачили за кмітливість та самовідданість під час рятування шкільного майна; відомості зібрали, старі книжки й підручники відсортували, решту макулатури почали переносити й закидати у кузов.

— Ти там як? — поцікавився, підійшовши, Чепурун. Був він з голови до п’ят у піні й попелі, видовище нічогеньке. — Вдалося?

Марта мовчки показала йому пакунок.

— Молодчина! — сказав Стефан-Миколай. — То що, понесли?

В принципі, можна було віддати їм, хай би тягли разом із рештою пакунків. Але Марта не наважилася. Досить із неї на сьогодні обломів і помилок, нічого, якось дошкутильгає. Нога трохи боліла, але менше, рука ж узагалі була наче новенька. Не через те, звичайно, що плече стиснув пан Вегнер, але… Марта хотіла думати, що трошечки і завдяки йому.

Розділ 13

Дорогі подарунки

— Тільки не думай, що я нічого не помітила, — сказала Ніка. — Я просто намагаюся не поспішати із висновками.

Ну привіт, подумки зітхнула Марта. А наче ж нічого не віщувало.

Чесно кажучи, якраз ні про що таке вона сьогодні взагалі не думала. По-перше, тому що ну мало як воно буває — так, поговорили із паном Вегнером, так, передала йому якийсь пакунок — і що? По-друге, вона мала достатньо клопоту і без того, і тому (потретє)… еге ж, просто забула.

Тільки перед самою вечіркою, коли до гаража прийшли Чепурун зі Стефом, Марті наче хтось на вухо прошепотів: а що із Нікою? Якось вона аж занадто тихо поводилась на уроках. Не розповідала про нові віршики, не розпитувала про подарунки, жодного разу не згадала про Вегнера. Може, підозрює… себто — понавигадувала собі бозна-що і тепер так вишукано дає зрозуміти, що образилася? Цілком в її стилі, між іншим.

Це вже зараз Марта трошки заспокоїлась і розслабилась, хоча спершу була як на голках. Все-таки півтори години у вузькому колі родичів — сумнівне задоволення, навіть якщо у тебе ДН. Особливо якщо у тебе ДН. Подарунки — це, звичайно, чудова штука; але коли тебе обговорюють у твоїй же присутності!.. І не підеш, не ляснеш дверима: день народження, сиди-терпи.

З’їхалися, щоправда, не всі, і це трішечки рятувало. Елізині батьки привітали по скайпу, Марта подякувала із гумовою усмішечкою на вустах, та і — сенсу прикидатися, знаємо-знаємо, що ви ані мене, ані батька терпіти не можете; дякую, навзаєм.

А бабуся Дорота зателефонувала на мобільний, хоча це коштувало їй купу грошей: роумінг, та й пенсія ж крихітна. Розпитувала Марту про навчання, про хлопчиків, запитала, як там мамина могилка. Марта брехала, що все гаразд, і хлопчик у неї є, і до мами ходила от нещодавно. Запрошувала до Ортинська, бабуся, помовчавши, обіцяла подумати. Не приїде, звичайно; після смерті мами вона жодного разу на навідалася, а тепер — коли візу отримати значно складніше, навіть родичам… Шкода, взагалі-то: якраз бабусю Марта любила, хоча характер у неї не мед.

Дядько Патрик із тіткою Мадлен привезли із собою близнюків Штефана і Теобальда. Близнюки були на кілька років молодші за Марту, пихаті, задиркуваті, весь час перезиралися, підсміювалися і всюди пхали свого носа. Слухати, як її обговорюють при цих двох недолітках, було найобразливіше, але Марта трималася. І була винагороджена появою Гіппеля, а після й Нікодема де Фіссера. Обидва вручили їй розкішні букети, Гіппель додав до свого конверт із парою серйозних купюр, а дядечко Нікодем — крихітне люстерко-брелок у вигляді книжечки. Люстерко, ясна річ, мало свою історію, але де Фіссер пообіцяв розповісти її іншим разом: такі історії слід знати лише власниці люстерка, пані та панове, прошу поставитися із розумінням.

Іще серед гостей була Елізина колега по роботі, пані Франциска — похмура, схожа на камбалу тітка. Розмовляючи, вона дивилася не на співбесідника, а кудись убік, і Марті стало цікаво: це ж які зухи ходять до неї стригтися? І — як вона сама-от фарбується та чистить зуби, наприклад?

Наче відчувши Мартину цікавість, пані Франциска надовго не затрималася: вдома негодовані принцежаби, вибачте, дуже перепрошую, самі знаєте, які вони образливі. Нікодем де Фіссер миттю підхопився і взявся її провести, а незабаром і Гіппель подивився на батька, кашлянув із натяком, батько кивнув і підвівся: їм час на роботу, в Елоїза нині наплив клієнтів, працюємо і вдень, і вночі…

Марта теж заходилася вибачатись — у неї ж була призначена окрема вечірка, для своїх. Недолітки хотіли були впасти на хвіст, але дядько Патрик цитьнув, сидіть, мовляв, нам скоро на електричку. За це Марта ладна була вибачити йому із тіткою Мадлен навіть пліткування за столом та цей ідіотський набір білизни із — лише уявіть собі! — мультяшними усміхненими дукатами на рожевенькому фоні.

Штефан здаватися не збирався і пробасив, що зарано ж, час дитячий, але — от вона, кара! — без зайвих слів отримав по шиї. Дядько подивився на нього особливим, обважнілим поглядом і повідомив, що, по-перше, це не Штефанові вирішувати, дитячий чи ні, а по-друге, завтра декому до школи; якщо ж пам’ять у декого відшибло, то нема питань, миттю нагадаємо, тільки натякніть. Недолітки здулися і зажурилися, Марті на хвилиночку навіть стало їх шкода.

У гараж вона встигла за п’ять хвилин до перших гостей. Виставила частунки, врубила музику. Це була закрита вечірка для тих, кого Марта справді хотіла сьогодні бачити. І наступні години дві пролетіли непомітно, навіть та думка про Ніку промайнула на початку, а потім зникла. Все було кльово: привітання, тости за новонароджену і повнолітню, Чепурун розкопав у мережі купу прикольних конкурсів, старший Кирик і Натан влаштували показове фехтування на мітлах — турнір століття! — потім всі фотографувалися із Мартою, а коли справа дійшла до танців, за справу взявся найкращий діджей класу, школи та цілого міста, Сивий Ерік!.. І це було щось, суперлюкс і колоссаль.

Марта уважним поглядом господині не забувала стежити, чи всі задоволені, чи не занудьгував хто. Найбільше переживала за Аделаїду, але та на диво швидко освоїлася: сміялася разом із усіма, і танцювала, і от просто смалила в «крокодильчику»!

І Ніка теж сміялася, подарувала Марті фірмову футболку «Імбирної арфи», із азартом грала у все, що пропонував Чепурун, і, до речі, під час «мєдляка» щось там йому нашіптувала.

А тепер, виходить, «все помітила, але не поспішає із висновками»? Вони піднімалися сходами: Ніці треба було в туалет, Марта визвалася провести. І прошу ласкаво — пішли одкровення.

— Із якими саме висновками? — обережно сказала Марта. Ніка фиркнула й помахала в повітрі пальцем.

— Тільки не прикидайся! Я ж не ідіотка, все бачу. — Звучало би переконливіше, якби вона не так похитувалася. Остання банка пива все-таки була зайвою. — І як він на тебе дивився! Га?!

— Та нормально дивився, як на всіх. Не вигадуй.

— Пф! «Як на всіх»! І це ти кращій, блін, подрузі!.. Та