Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Над старим під’їздом висіла синювата лампочка у заґратованому ковпаці, ледь помітно гойдалася під вітром. Через це здавалося, ніби обличчя Пауля живе власним життям, риси були плинними, повсякчас змінювалися. — Я у батька грошей на подарунок не брав. Правда. Я ж розумію. Це ми самі… скинулися.

Ну от як воно взагалі виходить, подумала Марта. Чому у покидьків на кшталт Трюцшлера та Будари з’являються такі діти? Хіба це справедливо?!.

— Я про інше… — Вона прокашлялася. Напевно, не кращий час був для розпитувань, але вона мусила дізнатися. Сьогодні. Просто зараз. До розмови із Елізою. — Ці твої подряпини, Пауле… До речі, давай ти теж будеш до мене на «ти», гаразд?

Він кивнув. Дивився на неї й чекав.

— Твої подряпини, — повторила вона. — Це… це через батька?

Він похитав головою.

— Це від Фоксі. Мого собаки. Фоксі була ще зовсім маленькою. А її… — Лампочка метлялася туди-сюди, тіні повзли-перетікали, і Марта не помітила, коли в нього на щоці з’явилася перша сльоза. — Її забрали, як усіх. Доїти, ну, ви… ти знаєш, як воно буває. А повернули уже іншою. Зовсім іншою. І її довелося приспати. Я сам так вирішив, батько спершу був проти. Але… так було треба. Розумієш?

Ох, згадала Марта, так, Штоц же казав — зовсім нещодавно хлопчик втратив собаку.

— Але ж нісенітниця! Зараз не сезон. Її не повинні були доїти, Пауле! Це якась маячня, помилка!..

Господи, подумала вона, червоніючи від сорому, що ж я таке верзу!..

Підійшла і обійняла його, просто обійняла.

— Тепер, — тихо і сумно сказав Пауль, — завжди буде сезон. Завжди — один і той самий сезон. Сезон Кіноварі. — Він із неймовірною делікатністю вивільнився з її обіймів, потім витер сльози і стиснув руки у кулачки. — Ти не розумієш іще, але зрозумієш. Всі зрозуміють.

Він смикнув плечима, наче сам не знав, що тут іще додати. Вхопив її за руку, потиснув і пішов.

Марта якийсь час дивилася на лампочку, що мотилялася туди-сюди, потім витерла серветкою туш, що трохи підтекла, і пішла на площу.

Був початок дванадцятої, не найкращий час для того, щоб телефонувати вчителеві, навіть якщо ви із ним провели якийсь час на кладовищі, а сьогодні ти передала йому пакет, за який можуть впаяти срок.

Але вона, по-перше, надто добре пам’ятала, як поводилися сьогодні кістки, а по-друге… по-друге…

По-друге, їй тепер вісімнадцять, а дорослі люди самі себе не обманюють, це безглуздо, просто безглуздо.

Вона хоче почути його голос. Попередити його. Побачити його? — мабуть, ні. Себто хоче — але ні, не сьогодні. Хіба що він випадково проходитиме неподалік. Таке може бути — адже от, вона випадково стоїть на площі Трьох Голів, а він казав, що живе десь поряд.

І все-таки не зателефонувала. Відправила смску: «Вибачте, що так пізно. Ви не спите? є термінова розмова».

Сама тим часом обійшла довкруг фонтана, здригнулася, коли бризки з роззявленої пащеки потрапили на шкіру. Прийшла смска про те, що повідомлення отримане.

І — більше нічого.

Вона крутила телефон у руках, намагаючись не натиснути випадково клавішу відбою: раптом саме цієї миті подзвонить? А коли дійсно подзвонив, ледве не впустила телефон у воду.

— Добрий вечір.

— Пане Вегнере, вітаю! Вибачте, якщо я надто пізно…

— Марто! — Він засміявся, наче із полегшенням. — А я собі думаю, чий це номер!

— Ох, у вас же мого не було, так?

— Ну от, тепер є. До речі, ще раз вітаю із днем народження. Бачив у стрічці і там теж залишив повідомлення.

— Дякую! Але я, власне, не через це… — Вона стримала смішок. — Себто — зовсім навіть не через це. Я щодо… того пакунка, розумієте?

— Це було дуже несподівано і дуже… вражаюче, я би сказав. Особливо враховуючи те, що вся школа останніми днями стояла на вухах. Ти знаєш, хто його приніс?

— Та ні, звідки. Я просто знайшла його серед інших пакунків, перечепилася — а він важкий, я подумала — якийсь жартівник приніс цеглини, а потім відкрила, ну і…

— Це не страшно, — сказав пан Вегнер. Голос у нього був м’який, оксамитовий. Як котячі лапки. — Всі пакунки фотографували, викладали у спільну групу. Знайти буде нескладно.

Марта зробила ще одне коло довкруг фонтана. Дивилася на вікна будинків — на ті, що світились. Намагалася уявити, за яким з них зараз не спить пан Вегнер.

Якось зовсім забула, для чого, власне, телефонує. А з іншого боку — він же працює із кістками не перший рік, так? Напевно знає про них більше, ніж вона коли-небудь знатиме.

От остання його фраза збентежила Марту набагато сильніше.

— Я гадала, вам це для себе. Не для єгерів.

— Ну звичайно. Але якщо дізнаюся, хто приніс, може, вдасться отримати ще. Для дослідів мені цього матеріалу вистачить надовго, але ймовірніше за все знадобиться додатковий. До слова, ти щось зуміла з’ясувати щодо драконових падінь в Ортинську?

— Поки переважно чутки, нісенітниця всяка. Якби я краще розуміла, що саме потрібно… Пане Вегнер, а буде занадто, якщо я попрошу вас розповісти трішечки більше? Обіцяю нікому…

Він знову засміявся. От бувають же люди із таким мелодійним, чистим сміхом! Звідки вони тільки беруться!

— Вірю, Марто. Вірю, що нікому не розкажеш. І знаєш — я сам думав про те, щоб розкрити тобі трошки більше. Тобі напевне буде цікаво. А мені… якщо чесно, мені іноді дуже не вистачає людини, з якою можна поговорити відверто. Порадитися, посперечатися. Але, — додав він насмішкуватосуворим тоном, — проситиму не забувати: у межах школи ми з тобою вчитель і учениця. Жодних потурань. Жодних сторонніх розмов. І жодного панібратства, а то мене звільнять під три чорти, й оком не змигну. Врахуй: від твоєї обачливості, таким чином, залежитиме не тільки моя кар’єра, а й доля всього людства.

— Намагатимусь виправдати довіру, — в тон йому відповіла Марта.

Вони засміялися, тепер уже разом. Це було надзвичайне відчуття: сміятися разом із ним.

— Ну, добраніч, Марто, — сказав нарешті Віктор Вегнер. — Лягатиму, завтра рано вставати.

— І я теж скоро лягатиму, — збрехала вона. — Добраніч, пане Вегнере.

Ще раз огледілася — он там, вирішила, він міг би жити у тій кутовій, під дахом. Звідти ближче до зірок, а зранку добре видно старий годинник на вежі — все, що лишилося від ратуші. Він не б’є і не працює, але все одно згори напевно виглядає красиво, особливо на сході сонця, коли воно заливає позолотою стрілки.

Потім вона поглянула на власний годинник і, зітхнувши, ще раз зважила всі «за» і «проти».

Хоча що там було зважувати! Сьогодні її вечір, її ніч. Їй все вдасться. І відкладати на завтра не варто. Зрештою, їй же по дорозі!

Тож вона розвернулася і поспішила на кладовище.

* * *

— «Екстренне повідомлення, — бляшаним голосом бубонів приймач у будиночку сторожа. —