Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

class="p">Екран блимнув і показав Теобалдс-роуд. Якщо чоловік, який швидко ступав вулицею, був тим самим, що сідав у автобус, то білий шарф він зняв, хоча статура і хода були дуже схожі. Цього разу Страйкові здалося, що чоловік тримає голову похиленою цілком свідомо.

Далі екран почорнів. Страйк сидів і вдивлявся у ту чорноту, глибоко замислившись. А коли зібрався на думці, то майже здивувався тому, що навколо все кольорове й залите сонячним світлом.

Він дістав з кишені мобільний і набрав Джона Бристоу, але потрапив на автовідповідач. Залишив Бристоу повідомлення: мовляв, подивився записи камер спостереження, прочитав матеріали поліції і тепер хоче поставити йому ще кілька питань і цікавиться, чи зможе Бристоу з ним зустрітися цього тижня.

Далі подзвонив Дерику Вілсону, в якого теж увімкнувся автовідповідач; тут Страйк залишив прохання дати йому дозвіл оглянути зсередини будинок номер 18 на Кентигерн-Гарденз.

Тільки-но Страйк поклав слухавку, як двері вітальні відчинилися і боком увійшов його середульший племінник, Джек. Він був червоний, збуджений.

— Я почув, що ти розмовляєш,— сказав Джек. Двері він зачинив так само ретельно, як і його дядько.

— Джеку, ти хіба не маєш бути у дворі?

— Я зайшов попісяти,— відповів небіж.— Дядьку Корморане, а ти приніс мені подарунок?

Страйк, який так і тримав при собі пакунок, відколи приїхав, передав його малому і дивився, як витвір акуратних рук Робін нищать жадібні пальчики.

— Круто! — зрадів Джек.— Солдатик!

— Ага,— відповів Страйк.

— У нього пістолет і все шо треба.

— Так.

— А у тебе був пістолет, коли ти був солдатом? — спитав Джек, перевертаючи коробку, щоб подивитися на звороті картинку з її вмістом.

— Аж два,— відповів Страйк.

— Досі їх маєш?

— Ні, довелося віддати.

— Шкода,— діловито заявив Джек.

— Ти хіба не маєш гратися з іншими? — спитав Страйк, коли з двору долинули нові зойки.

— Не хочу,— зізнався Джек.— Можна я його дістану?

— Так, звісно,— відповів Страйк.

Поки Джек жадібно шматував коробку, Страйк витягнув Вордлів диск із програвача і поклав у кишеню. Потім допоміг Джеку звільнити пластикового десантника з пут, які тримали його на картонній вкладці, та вкласти йому в руку пістолет.

За десять хвилин їх виявила у вітальні Люсі. Джек руками солдатика стріляв з-за спинки дивана, а Страйк прикидався, що отримав кулю у живіт.

— Божечки, Корме, та в нього день народження, він має гратися з гостями! Джеку, я тобі казала, що поки що не можна відкривати подарунки... підніми... ні, не можна брати його з собою! Ні, Джеку, потім пограєшся! Зараз час іти за стіл...

Червона й роздратована, Люсі погнала сина, якому йти не хотілося, геть з кімнати, похмуро озираючись на брата. Коли Люсі сердито надувала губи, то була надзвичайно схожа на тітку Джоан, хоча не мала з нею кровної спорідненості.

Ця мить схожості навіяла на Страйка незвичну сумирність. Він поводився добре — у розумінні Люсі — аж до кінця вечірки, головно розбираючи сварки між збудженими дітьми, а тоді сховався за столом, заставленим морозивом і желе, щоб уникнути надмірної цікавості їхніх хижих матусь.

3

Рано-вранці у неділю Страйка збудив телефон, який заряджався на підлозі біля розкладачки. Дзвонив Бристоу. Його голос звучав стривожено.

— Я отримав ваше вчорашнє повідомлення, але мамі дуже погано, а медсестру на сьогодні ми запросити не змогли. Приїде Елісон — посидить з нами. Я можу зустрітися з вами завтра в обід, маєте час? Є якісь новини у справі? — з надією додав він.

— Трохи є,— обережно відповів Страйк.— Слухайте, а де ноутбук вашої сестри?

— Тут, у маминій квартирі. А що?

— Можна мені буде у нього зазирнути?

— Добре,— відповів Бристоу.— Принесу його завтра, гаразд?

Страйк погодився. Коли Бристоу дав йому назву й адресу улюбленого закладу поруч зі своїм офісом і повісив слухавку, Страйк потягнувся по цигарки і якийсь час лежав, курячи і роздивляючись візерунок, який намалювало на стелі сонячне проміння, пробиваючись у щілини жалюзі. Він насолоджувався тишею і самотою, відсутністю дитячого галасу й розпитувань Люсі, яка намагалася перекричати дикий вереск молодшого сина. Відчуваючи майже любов до свого мирного офісу, він загасив цигарку, підвівся і приготувався звично йти у душ до Студентської спілки.

Пізно ввечері й не з першої спроби він додзвонився до Дерика Вілсона.

— Цього тижня не можна,— сказав Вілсон.— Містер Бестиґі зараз багато буває вдома. Мені треба думати про те, як зберегти роботу, сам розумієш. Я подзвоню, коли буде слушна мить, гаразд?

Страйк почув далекий дзвінок у двері.

— А ти зараз на роботі? — гукнув він, поки Вілсон не повісив слухавку.

Чути було, як охоронець говорить до когось:

— (Просто отут розпишися, друже...) Га? — гучніше мовив він уже до Страйка.

— Якщо ти на місці, можеш глянути у журналі ім’я подруги, яка іноді заходила до Лули?

— Якої подруги? — спитав Вілсон.— (Ага, до зустрічі).

— Дівчина, про яку говорив Кіран, подруга з лікарні. Рошель. Я хочу дізнатися її прізвище.

— А, ця, так,— згадав Вілсон.— Так, гляну і подзвоню то...

— А можеш глянути зараз?

— Ну добре,— зітхнув у слухавку Вілсон.— Зажди.

Невиразні звуки — порухи, клацання, дряпання, потім шурхіт сторінок. Чекаючи, Страйк роздивлявся різноманітні предмети одягу від Ґі Соме, розсипані по екрану перед ним.

— О, ось вона,— сказав нарешті голос Вілсона йому у вухо.— Її звати Рошель... не розберу... Оніфаде, чи що?

— Можеш продиктувати по літерах?

Вілсон продиктував, Страйк записав.

— Дерику, а коли вона востаннє заходила?

— Аж на початку листопада,— відповів Вілсон.— (Так, добривечір). Мені треба йти.

Він поклав слухавку, поки Страйк йому дякував, і детектив повернувся до бляшанки пива і споглядання витворів сучасної моди в інтерпретації Ґі Соме, а надто куртки на змійці, з каптуром і стилізованими літерами «GS» на лівому рукаві. Цей логотип красувався майже на всіх предметах у розділі готового одягу для чоловіків, виставлених на сайті дизайнера. Страйк не дуже розумів, що означає «готовий»: пошитий одяг і є готовий, але, можливо, тут це слово означало «дешевший».

Інший підрозділ сайту, який називався просто «Ґі Соме», містив речі, які коштували тисячі фунтів. Попри всі намагання Робін, творець цих бордових костюмів, вузьких в’язаних краваток, міні-суконь, оздоблених уламками розбитих дзеркал, і шкіряних капелюхів, лишався глухий до всіх прохань згодитися на розмову про смерть його улюбленої моделі.

4