Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

Шарлоттою була повна згода, і саме через це, серед іншого, не складалися стосунки з іншими жінками, що були за ці роки. Люсі зневажала і сам підхід, і причини, які наводив їй Страйк; вона завжди сердилася, коли життєві цілі брата не збігалися з її цілями, ніби тим самим він ставив під сумнів її рішення й вибір.

— Як ти там, Корме? — мовив Грег, передавши музику іншому таткові. Грег працював інженером-кошторисником і ніколи не знав, як розмовляти зі Страйком; виходила суміш фальшу й агресії, яка дратувала Страйка.— Де красуня Шарлотта? Ви часом не розбіглися знову? Ха-ха-ха. Я вже заплутався, що там у вас.

Котрусь із дівчат штовхнули; Грег побіг допомагати матусі давати раду сльозам і плямам від трави.

Хаос гри котився далі. Врешті-решт було оголошено переможця; дитина, що посіла друге місце, розплакалася, і її заспокоїли втішним призом, видобутим з великого пакета для сміття, який лежав за гортензіями.

Далі було оголошено другий раунд гри.

— Добридень! — привіталася середніх літ матрона, наближаючись до Страйка.— Ви, мабуть, брат Люсі!

— Він,— відповів Страйк.

— Ми всі чули про вашу бідолашну ногу,— заявила жінка, дивлячись йому на черевики.— Люсі тримала нас у курсі справ. Божечки, а так і не скажеш! Я навіть не помітила, щоб ви кульгали, коли прийшли. Хіба не диво, на що нині здатна медицина? Гадаю, ви тепер бігаєте швидше, ніж доти!

Мабуть, жіночка вирішила, що під холошею штанів у нього вуглеволоконний протез-клинок, як-от у параолімпійських спортсменів. Страйк відпив пива і невесело всміхнувся.

— А це правда? — спитала вона, витріщаючись на нього з несподівано безсоромною цікавістю.— Ви дійсно син Джона Рокбі?

Ниточка терпцю, про яку Страйк навіть не знав, що її смикають, раптом обірвалася.

— Та хай мені грець, коли я знаю,— різко відповів він.— Самі подзвоніть і спитайте.

Жіночка аж остовпіла. За кільки секунд вона мовчки відійшла від нього, і Страйк побачив, як вона говорить до іншої жінки, а та позирає в його бік. Знову впала дитина, цього разу вдарившись головою об стовпчик, увінчаний гігантською полуницею, і залунав пронизливий зойк. Загальна увага звернулася на свіжу травму, і Страйк потихеньку зайшов до будинку.

Вітальня була невиразно-затишна: бежевий гарнітур, репродукції імпресіоністів над коминковою полицею, на самій полиці — світлини трьох його племінників у темно-зеленій шкільній формі. Страйк ретельно зачинив двері, щоб не долітав гамір із садка, дістав з кишені диск, присланий Вордлом, уклав у дисковод і ввімкнув телевізор.

Над телевізором було фото, зроблене на вечірці на честь тридцятиліття Люсі. З нього дивився батько Люсі — Рик — зі своєю другою дружиною. Страйк стояв у другому ряду — туди його ставили на всіх групових світлинах, відколи йому виповнилося п’ять років. Тоді він ще мав дві ноги. Поруч стояла Трейсі, теж офіцер військової поліції і дівчина, з якою, сподівалася Люсі, її брат колись візьме шлюб. Трейсі пізніше вийшла заміж за одного зі спільних друзів і нещодавно народила доньку. Страйк усе хотів надіслати їй квіти, але так і не зібрався.

Опустивши погляд до екрана, він увімкнув програвач.

Одразу пішли зернисті чорно-білі кадри. Біла вулиця, перед камерою кружляють великі сніжинки. Напівпанорамний краєвид на ріг Белламі-роуд і Алдербрук-роуд.

Праворуч у кадр увійшов самотній чоловік; високий на зріст, з каптуром на голові, він ховав руки в кишенях і кутався в кілька шарів одягу. На чорно-білому записі його обличчя мало дивний вигляд, обманювало око; Страйк був подумав, що дивиться на білосніжну нижню частину обличчя і темну пов’язку на очах, а тоді збагнув, що згори — темне обличчя, а ніс, рот і підборіддя затулені білим шарфом. На куртці був якийсь розмитий знак — мабуть, логотип; в іншому одяг був невиразний.

Коли чоловік наблизився до камери, то опустив голову і ніби звірився з чимось, що дістав з кишені. За кілька секунд він завернув на Белламі-роуд і зник з кадру. Годинник у нижньому правому кутку кадру зафіксував час: 01:39.

Запис різко змінився. Знову розмитий вид на те саме перехрестя, на вигляд порожнє, ті самі сніжинки погіршують видимість, але тепер час у нижньому кутку був час 02:12.

У кадр забігли двоє. У першому бігуні можна було впізнати чоловіка, який проходив під камерою з шарфом на обличчі; сильний, довгоногий, він біг, допомагаючи собі помахами рук, назад на Алдербрук-роуд. Другий чоловік був менший на зріст, тонший, у каптурі й шапці; Страйк помітив, що другий чоловік стискає темні кулаки, дедалі більше відстаючи від першого, вищого.

У світлі ліхтаря на мить промайнув напис на спині його кофти; добігши до половини Алдербрук-роуд, чоловік раптом різко завернув і зник у провулку.

Страйк ще кілька разів прогнав ці кілька секунд. Він не помітив, щоб бігуни якось спілкувалися між собою; жодних ознак, що вони кликали одне одного чи принаймні дивилися одне на одного, коли віддалялися від камери. Кожен був ніби сам по собі.

Страйк учетверте програв запис і зупинив його — не з першої спроби — на тій секунді, де стало видно напис на спині кофти повільнішого бігуна. Мружачись в екран, Страйк наблизив розмите зображення. Десь за хвилину він дійшов висновку, що перше слово — велика літера «К», друге нерозбірливе, а третє, схоже, починається на «Дж», але прочитати його було неможливо.

Знову запустивши запис, він спробував визначити, на яку вулицю звернув другий бігун. Тричі Страйк переглянув, як вони з приятелем розділяються, і хоча так і не зміг роздивитися назви, зі слів Вордла виходило, що це Галлівел-стріт.

На думку поліції, той факт, що перший чоловік десь за кадром зустрів друга, зменшує вірогідність того, що він є убивцею. Але тільки якщо припустити, що ці двоє були друзями. Страйк мусив визнати: той факт, що ці двоє опинилися на плівці разом, у таку погоду й о такій годині, і діяли настільки подібно, мав означати, що вони спільники.

Запустивши плівку далі, він побачив, як абсолютно зненацька у кадрі з’явився салон автобуса. Увійшла дівчина; на камері, яка дивилася на неї з-понад голови водія, її обличчя було ніби сплюснутим і сильно затіненим, але білявий кінський хвіст був досить прикметною рисою. Чоловік, який сідав у автобус слідом за нею, дуже нагадував того, який пізніше рухався по Белламі-роуд у напрямку Кентигерн-Гарденз. Він був високий, у каптурі, з білим шарфом на нижній половині обличчя; верхня половина ховалася в тіні. Можна було роздивитися лише логотип у нього на грудях: стилізовані ініціали «GS».