Дана Лонг - Втекти від долі, Дана Лонг

– Розділ 17 –

Приїхавши на місце, звідки мені дзвонила Еля, я розраховуюся з водієм, виходжу з машини й озираюся навколо.

Покинуте будівництво, поруч запустілий парк, з іржавими гойдалками, з освітлення один ліхтар, який і освітлює всю цю моторошну околицю. Не район, а декорації до фільму жахів.

Я вирішую піти в бік будівництва, щоб спробувати знайти Елю.

«Де ж мені тебе шукати, подружко», – я намагаюся раціонально мислити, хоча мені ніяково від навколишнього оточення.

Поступово очі звикають до темряви, і я починаю розрізняти обриси приміщення. Переміщаючись будівництвом, намагаюся бути обережною і не робити шуму, щоб раптово не натрапити на Реґіну або когось іншого, хто міг причаїтися десь у темряві. Але, судячи з того, наскільки тихо, тут нікого немає.

Раптово я чіпляюся за щось ногою. Присівши і підсвітивши ліхтариком на телефоні, я піднімаю з землі якусь річ.

«Це ж... це Елькіна сумка, я впізнаю її, бо ми разом купували цю річ», – піднявши очі перед собою, крик застряє в мене в горлі.

За п'ять метрів від того місця, де я знайшла сумку, лежить Еля.

Я підбігаю і падаю на коліна поруч з нею, боляче вдаряючись об бетонну підлогу.

– Еля... Елечка... та що ж це..., – слова застрягають у горлі, мені різко стає нічим дихати. Сльози бризнули з очей, і я перестаю щось бачити перед собою.

Еля лежить на землі, не рухаючись і, здається, не дихає. Я вирішую не чіпати її, боюся нашкодити ще більше. Тремтячими руками дістаю телефон і викликаю «швидку», а потім набираю номер Влада.

Гудок, ще один.

«Ну ж бо, відповідай!».

– Алло.

– Владе, ти мені потрібен!!! – ридаю я в трубку.

 

***

«Швидка» приїжджає дуже швидко, але все що їм залишається - це констатувати смерть.

«Це все якийсь страшний сон. Моєї Елі немає. Моєї подружки більше немає. Що ж робити? А що тепер буде з Дмитриком, а Міша як...» – я сиджу, обійнявши себе за плечі, і не можу повірити, що це все відбувається насправді. Заспокійливе, яке мені вкололи у «швидкій», почало діяти, завдяки чому я можу хоч трохи міркувати.

Лікарі швидкої допомоги викликають поліцію, оскільки сталося вбивство. Хвилин через десять приїжджає Влад. Він вискакує з машини і підбігає до мене.

– Люба моя, ти як? – він міцно стискає мене в обіймах і гладить по голові, намагаючись заспокоїти.

– Вибачте, але Ви маєте проїхати з нами, – до нас підходить один із поліцейських. – Оскільки Ви єдиний свідок, ми маємо Вас допитати.

– А це не може почекати до ранку? – Влад намагається захистити мене від зайвих хвилювань.

– Не може, – поліцейський стоїть на своєму.

– Добре, я поїду, – я погоджуюся, бо в мене зовсім немає сил сперечатися з ним.

– Я поїду слідом, не хвилюйся, – заспокоює мене Влад.

Приїхавши до відділку, поліцейські допитують мене близько години. Потім дають підписати протокол.

– З міста нікуди не виїжджайте, ми можемо викликати Вас у будь-який момент, – мені видають перепустку і відпускають.

На вулиці біля машини стоїть і нервово палить Влад. Побачивши мене, він викидає цигарку і прямує в мій бік.

– Як ти? Що вони сказали? – він обіймає мене за плечі й веде до машини.

– Сказали з міста не виїжджати, можуть ще викликати.

– Зрозуміло, сідай, – він відчиняє переді мною двері авто і допомагає сісти. Обійшовши машину і сівши за кермо, дивиться на мене і заявляє голосом, що не терпить заперечення:

– Сьогодні ночуєш у мене. Я не залишу тебе одну в такому стані.

Я згідно киваю головою. Мені й самій не хочеться залишатися зараз на самоті.

Усю дорогу ми їдемо мовчки. Зайшовши до будинку, Влад підхоплює мене на руки і несе нагору. Поки я сиджу на ліжку, обхопивши себе руками і борючись із тремтінням в усьому тілі, він набирає у ванну теплу воду, роздягає мене і саджає в неї. Бере мочалку, наливає на неї гель і починає терти нею моє тіло. Потім намилює моє волосся й акуратно змиває водою піну з голови й тіла. Після, обтерши мене рушником, загортає у свій великий махровий халат і відносить на ліжко. Весь цей час я не чиню опору і ні на що не реагую. Влад приносить мені трохи віскі в склянці.

– Я не п'ю міцний алкоголь, – намагаюся заперечити.

– Давай, випий, тобі це зараз потрібно, – відповідає він і змушує випити все до дна, що я і роблю, і одразу ж починаю кашляти, тому що не люблю і не п'ю міцні напої.

Ми лежимо на ліжку, обличчям одне до одного. Влад обіймає мене однією рукою за плечі, а іншою погладжує мою спину, намагаючись заспокоїти.

– Мені здається, я сплю. А все це просто кошмарний сон.

– Тобі потрібно поспати.

Від стресу, пережитого сьогодні, і випитого віскі я швидко засинаю.

 

***

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍